Підкорення суддів закону тісно пов’язане з проблемою тлумачення суддями законів. Проблема тлумачення закону, на думку В.М.Лебедєва, стала особливою тому, що далеко не завжди він дає повне уявлення про те, на які конкретні ситуації він розрахований і які конкретні суб’єкти підпадуть під його дію[93, c. 192]. Тому необхідність тлумачення закону виникає саме в процесі його застосування. В юридичній літературі зазначається, що “…в процесі тлумачення встановлюється зміст правової норми, її основна мета і соціальна спрямованість, можливі наслідки дії акта, що тлумачиться, з’ясовується суспільно-історична обстановка його прийняття, умови, в яких відбувається тлумачення” [197, c. 29; 128; 222; 196, c. 8-14]. Коло суб’єктів тлумачення законів досить широкий. Від статусу цих суб’єктів залежать способи тлумачення законів і юридичні наслідки тлумачення[197, c. 69].

Проблема юридичної сили судового тлумачення пов’язана з теорією ”правління суддів”, ядром якої є твердження про те, що в сучасному суспільстві реальна влада перемістилась від законодавчої влади (парламенту) до судової, яка може змінювати конституцію і закони шляхом тлумачення[106, c. 503]. В Україні ця проблема почала обговорюватись в зв’язку з утворенням Конституційного Суду України, рішення якого про тлумачення Конституції і законів є офіційними (ч.2 ст.147 Конституції України) та обов’язковими (ч.2 ст.152 Конституції України) [198, c. 174]. Дещо по-іншому трактується юридична природа роз’яснень Пленуму Верховного Суду України. Їх обов’язкова юридична сила не підтверджена Конституцією і законами України. На наш погляд, така позиція законодавця не випадкова, оскільки обов’язковість для суддів роз’яснень Пленуму Верховного Суду України суперечить принципу незалежності суддів і підкорення їх тільки закону.

Ми поділяємо запропоновану Ю.М. Тодикою класифікацію судового тлумачення за рівнем юридичної сили на: а) загальнообов’язкове (міститься в рішеннях Конституційного Суду України); б) обмежено-обов’язкове (міститься в рішеннях судів загальної юрисдикції всіх інстанцій або випливає з їх рішень); в) рекомендаційне (формулюється в постановах Пленуму Верховного Суду України і роз’ясненнях Вищого Господарського суду України, в судових рішеннях у конкретних справах); г) дискусійне (міститься в окремій думці суді при винесенні судового рішення) [197, c. 106].

З цього приводу слід привести декілька загальних положень про межі тлумачення суддями законів при їх застосуванні. Тут існують деякі принципові обмеження: у демократичній правовій державі, в якій існує принцип розподілу влад, судді, як інтерпритатори законів повинні поважати сформульовану в законі волю законодавця. Вона повинна мати приоритет у процесі тлумачення суддями законів. Було б хибною тенденцією, якби у процесі тлумачення та добудови права судді значною мірою відхилялися від того, що було врегульовано або намагався врегулювати законодавець[18, c. 27-38]. Тому тлумачення суддями закону має залежати від дослівного його тексту та регулятивної волі законодавця.

Підкоряючись закону, судді, разом з тим, вільні в оцінці доказів та у вирішенні усіх питань при розгляді кримінальної справи. Однак, якою б досконалою і детальною не була правова регламентація діяльності суду, у суддів залишається можливість вирішувати ті чи інші питання при розгляді кримінальної справи за власним переконанням. Так, наприклад, залежно від характеру та ступеня тяжкості вчиненого злочину, особи винного і обставин справи, що пом’якшують та обтяжують покарання, суд за власним переконанням призначає покарання в межах, встановлених законом для даного злочину. Отже, у судді при розгляді кримінальної справи є можливість прийняти те чи інше рішення на свій розсуд, за внутрішнім переконанням, у відповідності з його правосвідомістю, відповідно до закону.

Іншу позицію в цьому питанні займав Г.М. Резник, котрий вважав, що оцінка доказів за внутрішнім переконанням не випливає з принципу незалежності суддів, оскільки при вирішенні одних питань суддівське переконання відіграє велике значення, а при вирішенні інших – закон відводить йому менше місце[164, c. 52-54]. З цим положенням важко погодитись, оскільки переконання суддів, відповідно до якого вони приймають рішення у справі, є застосування вимог правосвідомості до фактів і обставин конкретної справи[82, c. 227]. Таким чином, прийняття суддями рішення при розгляді кримінальної справи за власним переконанням випливає з принципу незалежності суддів і підкорення їх тільки закону та є його складовою частиною.

Згідно зі ст. 18 КПК України судді вирішують кримінальні справи в умовах, що виключають сторонній вплив на них. Під такими умовами, котрі забезпечують суддів від стороннього впливу, очевидно, законодавець має на увазі певні правові гарантії, які б забезпечували ефективне функціонування принципу незалежності суддів та підкорення їх тільки закону. Це правове положення, з нашої точки зору, повинно розглядатися як необхідна складова досліджуваного принципу. Таку ж позицію займав Г.М. Авдюков, який до складу поняття принципів права як необхідний елемент включав також практику їх застосування. Залежно від числа порушень та їх істотності принцип може стати пустою декларацією, або ж про його наявність доведеться говорити з низкою застережень[2, c. 11].

Викладене вище свідчить, що вирішення проблеми незалежності суддів і підкорення їх тільки закону вимагає комплексного підходу і не може обмежуватись тільки відповідними законами, які б забезпечували цю важливу умову функціонування судової влади. Звідси виникає ряд проблем реального забезпечення названого принципу відповідними гарантіями.

Про ступінь реального забезпечення принципу незалежності суддів і підкорення їх тільки закону дозволяє говорити аналіз підсумків різних анкетних опитувань, які проводились як в колишньому СРСР, так і в Україні. Результати цих досліджень говорять про тенденцію збільшення порушень досліджуваного принципу. Так, якщо за соціологічним опитуванням, яке проводилось Інститутом держави і права Академії наук СРСР