Встановлене у ст.86 Конституції України право народного депутата України на запит є обмеженим і не поширюється на питання, пов’язані із здійсненням правосуддя в конкретних справах. Очевидно, що такі звернення народних депутатів не є депутатським запитом у розумінні положень ст.ст. 18, 19, 21 Закону України “Про статус народного депутата України”[60], а народний депутат не є представником виборців у судах. Враховуючи вищевикладене, а також те, що судді згідно ст.ст. 126, 129 Конституції України є незалежними і підкоряються тільки закону, звернення депутатів з пропозиціями щодо вирішення конкретних судових справ є втручанням у здійснення правосуддя і є неприпустимим. Питання про запити народних депутатів України до судових установ розглядалось Конституційним Судом України, в Рішенні якого від 19 травня 1999 року №4-рп/99 (справа про запити народних депутатів України) [168] зазначено, що народний депутат України не має права звертатися з вимогами чи пропозиціями до судів, голів судів та до суддів стосовно конкретних судових справ. Така негативна тенденція звернень народних депутатів України до судових установ в правовій доктрині отримала назву “депутатського права” і свідчить про вплив на суддів.

Незалежність суддів в своєму прояві має два рівні – зовнішній та внутрішній. Як слушно зазначають Ю.М.Грошевий та І.Є.Марочкін, “зовнішній рівень, в свою чергу, диференціюється на політичну та соціально-економічну незалежність” [40, c. 10]. Рівень політичної незалежності обумовлений суспільно-політичною обстановкою, в якій здійснюється діяльність суду. Тому, перш за все, необхідно з’ясувати питання про те, чи можуть судді бути незалежними від державної політики, яка здійснюється через законодавство. Радянські вчені-процесуалісти критикували суд капіталістичних держав та вказували на те, що він забезпечує панування буржуазної законності. Однак, вже на початку 90-х років минульно століття радянський суд критикується за те, що він є знаряддям диктатури пролетаріату та провідником політики КПРС. Тому, слід дійти висновку, що судді, як і сама судова влада, не може бути незалежною від загальнодержавної політики та діяти всупереч чинному законодавству. У самому кримінально-процесуальному законодавстві (стаття 18 КПК України) встановлено, що судді при здійсненні правосуддя підкоряються закону. Політична незалежність суддів отримує своє вираження в тому, що абсолютно виключається будь-який вплив на суддівський корпус політичних партій, громадських рухів та їх лідерів. Це положення отримало своє законодавче закріплення в ч.3 ст. 14 Закону України “Про судоустрій України”, яка встановлює, що усі органи та посадові особи державної влади, органи місцевого самоврядування, їх посадові особи, громадяни та їх об’єднання, а також юридичні особи зобов’язані поважати незалежність суддів і не посягати на неї. Важливий вплив на незалежність справляє багатопартійність та політичній плюралізм. Соціально-економічна незалежність суддів дістає свій вияв в особливому порядку фінансування суддів, їх матеріальному та побутовому забезпеченні, соціальному захисті. Таким чином, зовнішня незалежність суддів (незалежність від зовнішніх факторів) проявляється у взаємовідносинах судової влади і суддів, зокрема, з законодавчою та виконавчою владами, державними органами, установами, організаціями, політичними партіями, громадськими рухами, органами місцевого та регіонального самоврядування та громадянами і виключає будь-який вплив на них.

Водночас внутрішній рівень незалежності (незалежність від факторів всередині самої судової системи) дістає вияв у взаємовідносинах суддів з народними засідателями та присяжними, з іншими членами складу суду та суддями вищестоящого суду, а також з іншими суб’єктами кримінального процесу. Законодавство України передбачає юридичну відповідальність за втручання у діяльність судових органів (ст. 126 Конституції України), регламентує таємницю наради суддів та заборону її розголошення (ст.322 КПК).

Стаття 18 КПК України містить положення, яке буквально означає, що судді незалежні і підкоряються тільки законові і лише при здійсненні правосуддя. Поряд з цим, відповідно до ст.23 Закону України “Про судоустрій України” суддя здійснює не тільки правосуддя, але й процесуальні дії та організаційні заходи з метою забезпечення розгляду справи, контроль за своєчасним зверненням до виконання судових рішень, які постановлені під його головуванням. Тому, на наше переконання, таке нормативне положення недостатньо повно розкриває обсяг та межі незалежності суддів, обмежуючи її дію словами “при здійсненні правосуддя”, оскільки із сфери дії принципу незалежності суддів та підкорення їх тільки законові випадає цілий ряд процесуальних дій суду по справі, якщо виходити з буквального змісту зазначених статей. Вказівка про те, що судді незалежні при здійсненні правосуддя, може дати підставу для помилкового розуміння суті досліджуваного принципу, оскільки його можна зрозуміти так, що судді незалежні тільки під час розгляду справи, а поза таким розглядом такий принцип не діє. Поряд із здійсненням функції правосуддя важливе значення відіграє функція судового контролю за законністю застосування в кримінальному судочинстві заходів процесуального примусу, яку не можна

ототожнювати з правосуддям [200, c. 19-20]. В процесі здійснення судового контролю також повинен дотримуватись принцип незалежності суддів і підкорення їх тільки законові. Саме тому факт введення такого обмеження, що судді незалежні і підкоряються тільки законові при здійсненні правосуддя, ускладнює розуміння положення про недопустимість будь-якого впливу на суддів. Таким