На сьогоднішній день ні в кого не викликає сумніву твердження, що неодмінною умовою побудови в Україні правової держави і утвердження в практичній діяльності принципу верховенства права є становлення поряд із законодавчою і виконавчою гілками влади сильної і незалежної судової влади.

Чинна Конституція України та прийняті на її основі правові акти закріпили рівність судової влади з виконавчою і законодавчою, а також незалежність суддів при здійсненні судочинства. Незалежність суддів, як носіїв судової влади, полягає в захисті від будь-якого впливу різних органів державної влади і управління, посадових осіб, партій та рухів, громадських організацій, колективів і угруповань, засобів масової інформації, окремих громадян тощо. Незалежність повинна бути і від учасників судового процесу, від висновків слідчих органів, прокуратури, а також від головуючого в процесі і керівництва суду та від вищестоящих судів. Тобто, суддя повинен бути вільним у дослідженні судових доказів, в обговоренні і прийнятті рішення за своїм внутрішнім переконанням. Саме такий підхід в питанні незалежності суддів задекларовано в пунктах 2 і 6 “Основних принципів незалежності судових органів”, які прийняті VІІ Конгресом ООН 5 вересня 1995 року.

На розвиток цих принципів Верховною Радою України прийняті закони “Про статус суддів”, “Про органи суддівського самоврядування”, “Про кваліфікаційні комісії, кваліфікаційну атестацію і дисциплінарну відповідальність суддів судів України”, “Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів”, “Про забезпечення діяльності судів” та ряд інших правових актів. Цими законами встановлено особливий порядок призначення і звільнення суддів з посади, притягнення їх до будь-якої відповідальності, гарантії недоторканості, матеріальне забезпечення, а також заборона перебувати в партіях, рухах, займатися іншою трудовою діяльністю, крім викладацької і творчої. Все це покликано зміцнити незалежність суду, як органу правосуддя.

Судова влада є різновидом державної влади. Але суб’єктом, який здійснює судову владу, є не будь-який державний орган, а лише суд, який наділений повноваженнями щодо правового впливу на суб’єктів відповідних правовідносин. Терміни “правосуддя” і “судова влада” не є рівнозначними, оскільки правосуддя означає зміст судової влади, є одним з видів її діяльності. Через правосуддя, як правову форму судової діяльності, захищаються та охороняються права людей і організацій, притягуються до відповідальності особи, які вчинили правопорушення, тобто здійснюється судова влада. Конституцією України (стаття 124) передбачено, що правосуддя в нашій державі здійснюється виключно судами і що делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускається [1].

Нерідко судову владу ототожнюють з судом, як державним органом. Це не вірно, бо владою є все те, що даний конкретний орган в змозі зробити. По суті влада – це є повноваження, функція, але не сам орган. Тому поняттю судової влади притаманні дві характерні ознаки: по-перше, судова влада може бути реалізована за допомогою спеціально створених державних органів – судів; по-друге, суди повинні бути наділені притаманними, властивими лише їм способами і можливостями правового впливу.

Таким чином, судову владу можна визначити як здійснення (реалізацію) за допомогою спеціально створених державою органів – судів лише їм властивими способами і можливостями правового впливу на фізичних і юридичних осіб та на соціальні процеси в суспільстві. Дещо інше визначення судової влади дано в Концепції судово-правової реформи в Україні, прийнятій у 1992 році. Згідно з цією Концепцією під судовою владою слід розуміти систему незалежних судів, які у встановленому законом порядку здійснюють правосуддя і наділені владними повноваженнями для поновлення порушеного права і справедливості [17, с.3].

Коло наданих судам повноважень свідчить, що судова влада покликана виконувати не менш важливу соціальну функцію, ніж дві інші гілки державної влади. Сенсом поділу державної влади на законодавчу, виконавчу і судову є встановлення гарантій прав і свобод людини, верховенства права, недопущення узурпації влади будь-якою з гілок. Завдяки такому поділу державної влади одна її гілка обмежується повноваженнями іншої гілки, різні гілки взаємно стримують і врівноважують межі владних повноважень кожної з них.

Загальні засади поділу влади, проголошені в статті 6 Конституції України, реалізуються і конкретизуються в її нормах, які визначають статус і компетенцію Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України та судів. Відповідно до частини другої статті 6 Конституції України органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів України. Аналіз змісту конституційних норм свідчить, що вони створюють належні умови для конструктивної взаємодії різних гілок влади.

Відповідно до пункту 2 статті 2 Закону “Про судоустрій України” судова влада реалізується шляхом здійснення правосуддя у формі цивільного, господарського, адміністративного, кримінального, а також конституційного судочинства. Судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції [4].

Здійснення судової влади в нашій державі доручається лише спеціально створеним державним органам – судам, які за своїми функціями, повноваженнями, порядком формування і діяльності суттєво відрізняються від інших державних органів. Особливості судової діяльності вимагають дотримання певних формальностей при формуванні судів. В даний час суди всіх видів і рівнів утворюються з дотриманням встановлених законом вимог і процедур, зокрема, наявності вищої юридичної освіти, відповідного стажу юридичної або судової роботи, вікового цензу, висновку кваліфікаційних комісій тощо. Реалізація цих вимог дозволить сформувати судовий