Крім цієї загальної норми, до конституції увійшло ще дві статті, які визначали відносини суб'єктів самоврядування з державною адміністрацією. Так, за ст. 26 Радам і Управам громад, волостей і земель «належить єдина безпосередня місцева влада. Міністри УНР тільки контролюють їх діяльність, безпосередньо і через визначених урядовців, не втручаючись до справ, тим Радам і Управам призначених, а всякі спори в цих справах рішає Суд Української Народної Республіки». Що ж до самої Ради Народних Міністрів, то до її компетенції входили лише ті питання, які «зістаються поза межами установ місцевої самоуправи або дотикають цілої УНР».

Виступаючи 26 грудня на VIII сесії Центральної Ради, В. Винниченко запропонував створити на базі секретаріату міжнаціональних справ секретарство іноземних справ.

Генеральний Секретаріат звернувся до всіх країн — учасниць воєнних дій і нейтральних держав з нотою, в якій заявив про своє прагнення стати «на шлях самостійних міжнародних відносин». У ноті також зазначалося: «Влада Рад Народних Комісарів не поширюється на всю Росію, зокрема, не поширюється на Українську Народну Республіку. Тому мир, який хоче укласти Росія зі своїми супротивниками, може мати силу для Української Народної Республіки тільки тоді, коли його умови прийме і підпише уряд Української Народної Республіки...» [14, c. 43].

Так розпочався шлях Центральної Ради у «велику політику». До складу її делегації, яка виїхала до Брест-Литовська, увійшли тодішній генеральний секретар торгівлі і промисловості В. Голубович (глава делегації), М. Любинський — в березні 1918 р. він став міністром іноземних справ, М. Полоз, М. Левитський і А. Севрюк. Відповідно до вказівок М. Грушевського, українська делегація повинна була боротися за приєднання до складу України Східної Галичини, Буковини, Закарпаття, Холмщини. Отже, перейшов у практичну площину один з головних напрямів зовнішньої політики Центральної Ради — боротьба за соборність українських земель. Над цим завданням Центральна Рада та її молода дипломатія працювали активно й наполегливо.

9 лютого 1918 р. делегація Центральної Ради підписала мирний договір з Центральними державами. Тоді ж був підписаний і додатковий договір, який регулював питання консульських відносин, обміну військовополоненими та інші подібні питання, а також була підписана окрема угода між Україною і Австрією про статус Східної Галичини і Буковини.

17 березня 1918 р. Центральна Рада спеціальним «ратифікаційним законом» (це був перший акт такого типу в історії українського парламентаризму) затвердила Брестській договір. Оцінюючи його значення, В. Винниченко писав: «Для української держави цей мир був би з різних боків дуже корисним. Насамперед, ним українська держава визнана таким серйозним суб'єктом міжнародного права, як Центральні держави».

Брестський мир докорінно змінив зовнішньополітичні орієнтири української дипломатії. У цей період для неї на перше місце виходять Німеччина та її союзники. Відносини ж з Англією і Францією, навпаки, припиняються [24, c. 38].

Військове будівництво традиційно вважається «ахилесовою п'ятою» Центральної Ради. Лідери її виступали проти організації регулярної армії, вважаючи її знаряддям гноблення.

Визначилися два напрями щодо питання про українські національні збройні сили: перше представляв військовий клуб на чолі з М. Михновським, який виступав за організацію регулярної української армії як основи майбутньої незалежної України, до другого належали тодішні лідери Центральної Ради, які прагнули використати український військовий рух тільки для посилення свого авторитету у Тимчасового Уряду.

Тактичні розбіжності доповнювалися й особистою неприязню між Михновським і Грушевським.

Рішення військового з'їзду в травні 1917 р. переконливо засвідчили перемогу тих, хто прагнув покінчити з «українським мілітаризмом». Одна з резолюцій з'їзду проголошувала: «...Визнаючи, що постійне регулярне військо як знаряддя панування буржуазних класів не відповідає прагненням народу і робітничого класу, Український військовий з'їзд, закладаючи перші наріжні камені організаційних збройних сил української демократії, ставить перед собою найпершим завданням, щоб українська армія після війни стала армією народу («народною міліцією»), щоб єдиною метою її існування і формування був захист інтересів і прав народу, а не панівних класів» [1, c. 3].

Водночас помилково було б стверджувати, що лідери Центральної Ради, спростовуючи ідею створення регулярної армії, взагалі вважали військове питання чимось другорядним. Навпаки, вони ясно усвідомлювали його вирішальне значення. Це підтверджує і висунуте Центральною Радою гасло українізації армії, яке тоді набуло популярності не меншої, ніж вимога автономії України у складі федеративної Росії, а також роль, що її відіграла Центральна Рада, зокрема, в організації українських військових з'їздів. На думку деяких дослідників, саме ці з'їзди відкрили шлях універсалам Центральної Ради.

Вже Перший військовий з'їзд обрав Український Генеральний військовий комітет у складі 18 осіб (у тому числі В. Винниченка, С. Петлюру, а також їхнього опонента М. Михновського, що відразу відбилося на роботі комітету (врешті-решт останнього з цього комітету вивели).

На Другому військовому з'їзді склад комітету було розширено до 27 осіб і затверджено його організаційний статус. У той час роботою комітету керувала президія на чолі з С. Петлюрою. Деякі члени комітету відповідали за певні ділянки роботи: так, матрос Писменний входив до президії і займався флотськими справами, поручик Скрипчинський став представником при штабі Південно-Західного фронту, а хорунжий Полоз і полковник Жуковський — представниками відповідно при військовому міністрі і Генеральному штабі в Петрограді.

Упродовж кількох місяців, незважаючи на відсутність професіоналізму і належної підготовки, членам Генерального військового комітету вдалося чимало зробити для зміцнення армії, причому головна проблема полягала в тому, щоб прискорити