Особливу складність викликають справи про розкрадання майна, яке передане за договором зберігання і прокату. Судова практика в подібних випадках виходить з того, що при викраденні майна громадян, якщо воно передане на збереження державної організації (наприклад, пальто було здане в гардероб або майно в камеру схову), відповідальність наступає як за розкрадання державного майна. І це правильно. Бо особа, що скоює в таких випадках розкрадання, розуміє, що майно знаходиться під охороною держави, що державна організація за його збереження несе відповідальність перед громадянином і т.д. Якщо викрадається майно, наприклад, з гардероба, у зв'язку з пред'явленням загубленого жетона і винний знав, що по цьому жетону він одержує тільки дану річ і ніяку іншу, то в цьому випадку вже не буде посягання на державну власність. Тут винний усвідомлює, що по жетону він одержує саме цю річ, крім того, державна організація в таких випадках вже припиняє свої договірні відносини у зв'язку з пред'явленням жетона.

Абсолютно інша справа, коли викрадається майно, увірене державній організації на збереження, і вона зобов'язана його видати лише за наявності індивідуально-визначених якостей документа і його пред'явника. Тільки в цьому випадку відносини можуть бути припинені, або змінені в обсягі, розмірі і змісті.

Питання про те, чи вважати посягання закінченим або незакінченим при помилці в об'єкті, неоднозначно вирішується в судовій практиці частково і тому, що немає єдиного обгрунтовування його і в науці кримінального права. Можно виділити, принаймні, чотири точки зору з цього питання. На думку одних, при помилці в об'єкті діяння потрібно кваліфікувати як закінчене, незалежно від того, що постраждала інша сфера суспільних відносин, ніж та, на яку робив замах винний. Інші відзначають, що коли по помилці винного замість особистого майна громадян викрадається державне, то скоєне потрібно кваліфікувати як незакінчене посягання на приватне майно. Якщо ж замість державного майна помилково вилучається приватне, то потрібно кваліфікувати це як посягання на державну власність. На думку третіх, якщо винний, викрадаючи приватне майно, вважає, що воно державне, то його дії потрібно кваліфікувати як замах на державне майно. Якщо при здійсненні крадіжки державного майна особа вважає, що воно приватне, то подібні дії кваліфікуються як закінчена крадіжка приватного майна. Прихильники четвертої точки зору вважають, що при помилці в об'єкті потрібно кваліфікувати дії винного, виходячи з його суб'єктивних намірів і з урахуванням того, що злочинний результат в тій сфері суспільних відносин, на які було направлено діяння, не наступив. На нашу думку, правильно вирішують це питання прихильники останньої точки зору. Оскільки українське кримінальне право стоїть на принципах суб'єктивного ставлення, то особа може нести кримінальну відповідальність лише за те, що охоплювалося її свідомістю [n9, c. 95].

Притягати до кримінальної відповідальності тільки на основі результату, що фактично наступив, без урахування намірів особи - це значить вступити на шлях об'єктивного ставлення, що веде до відходу від принципу законності. З другого боку, при помилці в об'єкті посягання скоєне не можна кваліфікувати як закінчений злочин і тому, що цінностям, з приводу яких існують суспільні відносини, на які робила замах особа, не заподіяна шкода. Загальновизнано, що визначальним чинником при з'ясуванні характеру і ступеня суспільної небезпеки злочину в тих випадках, коли це неможливо зробити за об'єктивними обставинами, є суб'єктивна сторона, з її виною, мотивами і ціллю. І навіть в тих випадках, коли свідомість неправильно відображає об'єктивні обставини, коли інтелектуальні образи психіки людини не відповідають фактичному положенню речей, ми, проте, оцінюємо вчинене, виходячи з особового сенсу винного при здійсненні ним суспільно небезпечного діяння, зі змісту його вини. Зміст вини утворюють не тільки істинні, але і помилкові уявлення особи. І вони, не змінюючи суті вчиненого діяння, можуть змінити і міняють характер його соціальної значущості.

Звідси представляється необгрунтованим зведення помилки в об'єкті до помилки в предметі посягання. Так, М. Й. Коржанський, виділяючи помилку в різнорідному і однорідному предметі посягання, відзначає, що кримінально-правове значення має лише помилка в різнорідному предметі, оскільки законодавець з урахуванням особливостей предметів, їхніх властивостей і ознак, виділив їх в різні групи: майно, валютні цінності, цінні породи риб і звірів, зброю, наркотики, міцні спиртні напої домашнього вироблення, документи, порнографічні предмети [n3, c. 103]. Цієї ж позиції автор дотримується і в монографічних дослідженнях.

Як наголошувалося, можлива помилка особи щодо дійсного числа сфер злочинної дії, тобто коли винний вважає, що робить замах на один об'єкт, а фактично заподіює збиток двом і більше об'єктам, або навпаки. Подібна помилка часто зустрічається у справах про розкрадання, знищення майна, злочинах проти порядку управління і т. п. При кваліфікації суспільно небезпечних дій, в основі яких лежить помилка особи щодо числа об'єктів посягання, судова практика має певні труднощі, що виявляються в неоднозначній юридичній оцінці скоєного.

Якщо при розкраданні разом з помилкою в об'єкті має місце вилучення майна тієї власності, на яку був спрямований умисел, і при цьому немає помилки в розмірі, з яким законодавець пов'язує зміну