Рішення, що набули законної сили, приводилися до виконання через судового пристава, який, особливою повісткою пропонував відповідачеві виконати рішення добровільно. Якщо зобов'язана особа цього не робила, тоді здійснювалося примусове виконання рішення суду. Це могло бути відібрання речі, що присуджувалася, стягнення вказаної у рішенні суду суми через продаж майна боржника тощо.

Такі основні риси цивільного процесу, якими вони були за Статутом цивільного судочинства 1864 р. Упродовж періоду, що розглядається, у цивільно-процесуальне законодавство вносилися зміни і доповнення, різні за своїм змістом, які мали подолати недоліки і суперечності, притаманні СЦС. Так, 14 квітня 1866 р. було прийнято Положення про нотаріальну частину, згідно з яким усі норми СЦС щодо явочних актів були застосовані до актів нотаріальних. Затим компетенція цивільного суду була поширена 6 червня 1866 р. на справи акціонерних компаній, 27 червня 1867 р. - на іпотеку, 16 січня 1868 р. - на справи судово-межові, 1 липня 1868р. - на справи про неспроможність, 19 квітня 1874 р. - на шлюбні справи розкольників, 12 березня 1891 р. - на справи про узаконення й усиновлення дітей1. Проте у пореформений період у цивільно-процесуальне законодавство були внесені зміни і доповнення, які, зокрема, підривали принцип рівності сторін, звужували гласність судового засідання, збільшували витрати сторін у цивільному процесі.

У другій половині XIX ст. у Російській імперії, до складу якої входила значна частина території України, відбулися зміни у суспільному і державному ладі. Скасування кріпосного права у 1861 p., буржуазні за своїм характером реформи 60-70-х років привели до певної демократизації суспільства і державного життя. У праві також спостерігалися значні зрушення. Багатомільйонні маси селян стали сетами права, подальшого розвитку набули інститути цивільного права на демократичних засадах стало здійснюватися судочинство, однак у міру руху країни від феодалізму до капіталізму царат ставав дедалі більшим гальмом її розвитку.

ВИСНОВОК

Отже, реформа 1864 p. створила подвійну систему судів: мирові суди - одноособовий мировий суддя, повітовий з'їзд мирових суддів і Сенат та загальні суди - окружні суди, судові палати і Сенат.

Мирові суди створювалися для розгляду дрібних кримінальних та цивільних справ. Останні вирішувались мировими суддями одноосібно у порядку скороченого судочинства. Мирові судді обирались повітовими земськими зборами або міськими думами з осіб, які мали вищу або середню освіту та високий майновий ценз, котрий міг бути знижений тільки для відставних офіцерів.

В системі загальних судів першою інстанцією був окружний суд. Як правило, судовий округ співпадав з територією губернії. Саме в окружному суді розглядалася основна маса судових справ.

По справах, що розглядалися за участю присяжних засідателів, списки яких складали земські та міські управи, погоджені з губернатором або градоначальником, судовим засіданням керував голова колегії коронних суддів (судових чиновників).

Майновий ценз, необхідний для включення до складу присяжних, був порівняно невисокий, тому засідателями призначали навіть селян, які займали посади в селянському самоуправлінні - сільських старост, волосних старшин. Існував певний порядок добору присяжних: спеціальні комісії в повітах під головуванням повітових лідерів дворянства складали списки осіб, які передавались головуючим до окружних судів, а ті вже складали списки присяжних: річні, місячні та на конкретні засідання. Отже, можна зробити висновок, що вирішальну роль у доборі присяжних відігравали лідери дворянства та представники судів.

Іншою інстанцією з усіх кримінальних та цивільних справ виступали судові палати, кожна з яких керувала діяльністю 8-10 окружних судів. Разом з тим, судова палата як І інстанція розглядала справи щодо обвинувачення в злочинах державних, посадових та деяких інших осіб. Суд відбувався за участю губернського та одного з повітових лідерів дворянства, міського голови губернського міста і одного з волосних старшин(за жеребом). Станові представники засідали в одній колегії з коронними суддями, що фактично зводило роль перших нанівець.

Найвищою судовою інстанцією став Сенат, в якому були створені касаційні департаменти. Крім того, при Сенаті в 1877 році було засновано Особливе присутствіє для розгляду найважливіших справ.

Принципові зміни відбулися у процесуальному праві. Важливе значення мало проголошення у кримінально-процесуальному праві презумпції невинності (лат. presumption - припущення). За ним будь-яка особа, підозрювана або обвинувачувана у вчинені злочину, вважалася невинною доти, поки її винність не доведена судом. Серйозні зміни відбулися у доказовому праві. Скасовано систему формальних доказів, характерних для феодального права. Їх замінила система вільної оцінки доказів за внутрішнім переконанням суддів. Докладно регулювався у законодавстві процесуальний порядок розгляду кримінальних справ окружними судами з участю присяжних. У цих судах винесенню вироку передував вердикт (лат. verdict -- правильно сказане) присяжних про винність або невинність підсудного.

Розгляд цивільних справ відбувався відповідно до принципів, усності, гласності, змагальності. У суді могли брати участь адвокати (присяжні повірені). Допускалося примирення сторін.

Цивільний процес у широкому розумінні охоплював три порядки провадження справ у цивільних судах пореформеного періоду, або три види судочинства: 1) позовне (цивільний процес у вузькому розумінні); 2) виконавче; 3) охоронне. Перед кожним з цих видів процесу стояли свої завдання. Так, за позовного провадження вирішувався спір двох або кількох осіб, що стосувався їхніх приватних