Цілком очевидною є також відмова від такого найважливішого принципу судової реформи 1864 p., як незалежність суду. Земські начальники були органом, що поєднував у одній особі щодо селян судові й адміністративні функції. Законодавство 1889 р. закріплювало посилений вплив адміністрації на результати розгляду судових справ повітовим з'їздом і губернським присутствієм (це прямо випливало з персонального складу цих органів). У 80-х роках зріс адміністративний вплив і на суд присяжних. Негативні наслідки такого становища усвідомлювали судові діячі. Так, прокурор Київської судової палати, аналізуючи практику розгляду судових справ в інстанційному порядку в повітових з'їздах і губернських присутствіях скаржився міністру юстиції на «незручності загального характеру»: 1) значне переважання у складі присутствій чинів адміністративних...; 2) труднощі і в деяких випадках неможливість роз'яснення... адміністративним чинам змісту і значення постанов закону і судочинних правил; 3) необхідність, в яку поставлені судові чини в деяких випадках йти на поступки перед своїм сумлінням, щоб уникнути шкідливих для справи наслідків, щоб заспокоїти дріб'язкове самолюбство і не протиставляти себе більшості членів присутствія». Він просив міністра юстиції відгородити чинів судового відомства від «заходів» місцевих адміністративних властей.

На початку 70-х років у міру посилення революційного руху і збільшення через це кількості політичних процесів із судових статутів послідовно виключалися норми, якими закріплялися демократичні інститути. Реакція в галузі судочинства найчіткіше виявилася у встановленні порядку розгляду справ про державні злочини. Цю лінію було продовжено урядом на початку XX ст.

2. ОСНОВНІ НАПРЯМКИ РЕФОРМУВАННЯ КРИМІНАЛЬНОГО СУДОЧИНСТВА

Судовою реформою 1864 р. (найпослідовнішою серед буржуазних реформ 60 - 70-х років XIX ст.) у кримінальний процес були введені демократичні засади: презумпція невинуватості, попереднє розслідування у кримінальних справах, гласність, усність, змагальність судочинства, гарантії прав обвинуваченого на захист, участь у процесі адвоката, суд присяжних, всебічне, об'єктивне дослідження й оцінка доказів за внутрішнім переконанням суддів, апеляційний і касаційний порядок оскарження вироків. Демократичні засади, закріплені в Статуті кримінального судочинства 1864 p., були результатом втілення досвіду зарубіжних країн з урахуванням місцевих традицій. Це означало якісний стрибок, навіть переворот у сфері юстиції Росії [16, c. 202; 20, c. 31]. Судова реформа стала найрадикальнішою, новаторською і технічно найуспішнішою з усіх Великих реформ; за історичним значенням її можна порівняти зі скасуванням кріпосного права в Росії [18, c. 305].

Статут кримінального судочинства 1864 р. (далі - СКС) передбачав розгляд кримінальних справ: 1) у мирових судових установах (мировими суддями і повітовими з'їздами мирових суддів); 2) у системі загальних судових місць.

Мировий суддя розглядав маловажливі кримінальні справи. Здійснював він це одноособове, спираючись на такі засади, як гласність, усність, змагальність, право обвинуваченого на захист. Порядок розгляду справ мировим суддею був спрощений. Підставою для початку процесу було звернення до судді приватної особи, потерпілого від злочину, інколи поліції. Справа розглядалася у судовому засіданні, куди викликалися сторони, свідки. У разі необхідності проведення оглядів, інших дій їх здійснював сам мировий суддя або ж це робила за його дорученням поліція. Здійснюючи правосуддя, суддя керувався Статутом про покарання, що накладаються мировими суддями, 1864 р. Він містив норми матеріального права і передбачав такі покарання: 1) догана, зауваження і застереження; 2) грошові стягнення у розмірі до 300 крб.; 3) арешт на строк не більше трьох місяців; 4) ув'язнення в тюрмі не більше одного року. Одним з основних завдань мирової юстиції було примирення сторін конфлікту [15, c. 217]. Ця вимога випливала зі змісту ст. 120 СКС, що проголошувала: «У справах, які можуть бути припинені за примиренням сторін, мировий суддя повинен схилити їх до миру і тільки в разі неуспіху в тому приступати до постанови вироку в межах наданої йому влади».

Судове засідання оформлялося протоколом, що мав довільну форму. В протокол заносили й вирок, якщо справа завершувалася його винесенням.

У двотижневий строк на винесений вирок сторони або прокурор могли подавати відзиви у письмовій або усній формі. У семиденний строк могли подаватися приватні скарги на повільність провадження, на неприйняття так званого відзиву, на взяття обвинуваченого під варту.

Апеляційною інстанцією для мирового судді був повітовий з'їзд мирових суддів. До його складу входили дільничні і почесні мирові судді повіту, а в засіданні з'їзду брав участь прокурор окружного суду, котрий «являв собою не обвинувача або взагалі сторону в процесі, а лише охоронця закону з усіх справ, незалежно від їх роду». Під час засідання з'їзду мирових суддів сторони мали право надавати докази, приводити в цю апеляційну інстанцію свідків. По суті, з'їзд розглядав кримінальну справу вдруге. З'їзд мирових суддів: 1) або затверджував вирок мирового судді; 2) або, в межах відзиву, постановляв новий вирок. В останньому випадку покарання винного не могло посилюватися без вимоги прокурора, який був присутнім у процесі (ст. 167 СКС).

Остаточні вироки мирового судді, а також з'їзду мирових суддів могли бути оскаржені сторонами й опротестовані прокурором в касаційному порядку. Оскарження та опротестування допускалося у вищу касаційну інстанцію - кримінальний департамент Урядового Сенату [6, c. 47].

Проте закріплена в СКС апеляційна і касаційна форма оскарження судових вироків мирової юстиції обмежувалася тим, що суд міг винести остаточний вирок, який не можна було оскаржити. Так, згідно зі ст. 124