право оскаржити слідчі дії, що порушують чи обмежують права обвинуваченого. Скарги на дії поліції подавалися прокурору, а скарги на дії судового слідчого - окружному суду (статті 491, 493 СКС); е) судовий і прокурорський нагляд за провадженням попереднього слідства: припинення провадження слідства тільки судом (ст. 277 СКС); складання прокурором висновку про віддання обвинуваченого до суду у формі обвинувального акта (ст. 519 СКС).
Хоча законодавство і не встановлювало строків попереднього слідства, однак згідно зі ст. 295 СКС воно повинно було провадитися «якнайшвидше». Якщо того вимагали обставини, попереднє слідство не припинялося ні в так звані табельні, ні у вихідні дні.
У випадку, коли зібраних доказів було досить, щоб підозрювати особу у вчиненні злочину, слідчий допитував її як обвинуваченого. Якщо останньому загрожувало тяжке покарання за злочин, а він не мав осілості, судовий слідчий вживав заходів для запобігання ухилення обвинуваченого від слідства: відбирав вид на проживання або брав підписку про невиїзд, віддавав під нагляд поліції, на поруки, брав заставу, а то й утримував під вартою.
Якщо під час попереднього слідства встановлювали, що в діянні відсутні ознаки злочину або є законні підстави для звільнення від кримінальної відповідальності (помилування, давність тощо), або винний не виявлений, то судовий слідчий через прокурора звертався до окружного суду з поданням про припинення слідства. Якщо під час слідства виявляли, що обвинувачений страждає розладом розумових здібностей, то судовий слідчий через прокурора звертався з цього приводу до окружного суду. Там обвинуваченого оглядали лікарі, і в разі його неосудності справа закривалася ухвалою суду.
Віддання до суду являло собою дії судових органів з вивчення і перевірки слідчих матеріалів з метою не допустити необгрунтованого притягнення обвинуваченого до відповідальності. Матеріали кримінальної справи передавалися прокурору окружного суду, котрий після їх вивчення приймав одне з таких рішень: 1) складав висновок про закриття кримінальної справи (наприклад, за відсутністю складу злочину) або передавав її через малозначущість на розгляд мирового судді; 2) «у разі очевидної неповноти проведеного слідства, що не давала можливості скласти правильний висновок по суті справи», вимагав додаткових відомостей або повертав справу на дослідування (ст. 513 СКС); 3) встановивши злочин і зібравши докази проти обвинуваченого, складав обвинувальний акт про віддання обвинуваченого до суду. Цей акт містив фактичні дані про подію злочину, «сутність доказів, зібраних у справі проти обвинуваченого», юридичну кваліфікацію цього злочину. Обвинувальний акт надсилався до окружного суду (якщо справа не передбачала участі присяжних засідателів) або до судової палати (якщо справа мала розглядатися з участю присяжних засідателів). Остання знову розглядала справу повністю, перевіряючи при цьому висунуті проти особи обвинувачення. Залежно від результатів розгляду судова палата могла постановити «остаточну ухвалу про віддання до суду або про закриття справи» (ст. 534 СКС), направити на дослідування, розширити справу залученням до неї інших обвинувачених тощо. У разі затвердження судовою палатою обвинувального акта справа подавалася прокурором до окружного суду для розгляду з участю присяжних засідателів [21, c. 463].
В окружному суді справа слухалася лише після одержання від прокурора обвинувального акта, затвердженого судовою палатою, разом зі слідчими матеріалами. Окружний суд вручав обвинуваченому копію обвинувального акта і списки свідків, які викликалися до суду у його справі, суддів, осіб прокурорського нагляду, присяжних засідателів. Після одержання названих матеріалів підсудний мав право у семиденний строк «обирати захисників як з присяжних повірених, так і з інших осіб, яким закон не забороняв клопотання у чужих справах» (ст. 565 СКС), просити викликати свідків, не зазначених у переданому йому списку.
Судове засідання окружного суду починалося за умови присутності не менше трьох суддів, прокурора (або його товариша), секретаря суду (або його помічника), а в суді з участю присяжних, крім того, вимагалася присутність 12-ти постійних і двох запасних присяжних засідателів, які залишилися після відводу. Підсудному і потерпілому надавалося право відводу суддів, якщо останні були заінтересовані у результатах розгляду справи.
В окружному суді судові засідання у справах про злочини і провини розглядалися публічно. Принцип гласності передбачав: присутність у залі суду представників громадськості; можливість повідомляти про перебіг судових засідань у пресі. Це стало формою контролю суспільства за правильністю судового розгляду справи, гарантією проти сваволі судової влади. Водночас Статут кримінального судочинства 1864 р. містив перелік злочинів, що підлягали слуханню за закритими дверима. Це були справи: «1) про богохульство, образу святині й огуду віри; 2) про злочини проти прав сімейних; 3) про злочини проти честі і цноти жінок; 4) про розбещену поведінку, протиприродні пороки і звідництво» (ст. 620 СКС).
Закон передбачав два варіанти відкриття судового засідання: слухання справи без присяжних засідателів і з їх участю. Як у першому, так і в другому випадку судове засідання відкривалося перевіркою за списком, чи усі викликані до суду з'явилися: підсудний, свідки, присяжні засідателі та інші учасники судового процесу. Уразі неявки підсудного справа не могла слухатися, у разі неявки деяких свідків, експертів та ін. сторони викладали свої міркування щодо слухання справи за їхньої відсутності. З цього приводу суд виносив ухвалу. Після перевірки списку свідків голова суду запрошував їх покинути зал суду і перейти у спеціально призначену для них кімнату і «не виходити звідти до виклику їх на допит» (ст. 645 СКС). Закон приписував уживати заходів для запобігання спілкуванню свідків між собою.
Перед слуханням справи з участю присяжних засідателів голова суду з'ясовував, чи всі вони присутні