На вироки окружного суду, постановлені без участі присяжних засідателів, як на не остаточні, засуджений міг принести апеляційний відзив (а прокурор апеляційний протест) у судову палату, яка знову розглядала кримінальну справу за сутністю. В Україні апеляції розглядали три судові палати - Харківська, Київська й Одеська [2, c. 448]. Вироки судової палати були остаточними і могли бути оскаржені у касаційному порядку. Вироки ж окружного суду, постановлені з участю присяжних засідателів, були остаточними і могли бути оскаржені або опротестовані прокурором у касаційному порядку в Сенат. Відзиви, скарги і протести подавалися у встановлений законом строк до того суду, на вирок якого вони були складені.

Статут кримінального судочинства 1864 р. містив розділ «Про судочинство у справах про державні злочини» і «Про судочинство у справах про посадові злочини», які передбачали особливий порядок розгляду справ названих категорій. Так, справи про державні злочини розглядалися судовою палатою з участю станових представників. Ними могли бути: губернський предводитель дворянства тієї губернії, де була заснована палата; один з повітових предводителів дворянства, який входив до складу місцевого окружного суду; один з міських голів того самого округу; один з волосних голів або зі старшин місцевого повіту (ст. 1051 СКС). Вилученням справ про державні злочини з підсудності окружного суду з участю присяжних засідателів і передачею їх у відання судових палат з участю станових представників (об'єднаних, до речі, під час розгляду справи в одну колегію з коронними суддями) законодавець виразив недовір'я демократичній формі участі громадськості у відправленні правосуддя. Свої особливості мало судочинство й у справах про посадові злочини.

Вироки, що набули законної сили, виконувалися під прокурорським наглядом.

Після прийняття судових статутів 1864 р. до них з часом почали вносити різні за своїм значенням і наслідками зміни, зумовлені об'єктивними обставинами громадського і політичного життя. Ці зміни торкалися як судоустрою, так і судочинства, у тому числі й кримінального. Так, законом від 30 жовтня 1878 р. передбачалися невідомі до того часу гарантії прав особи під час провадження огляду і виїмки поштово-телеграфної кореспонденції, а саме: встановлювалася обов'язковість особливого судового дозволу на ці слідчі дії. Закон від 3 травня 1883 р. «Про порядок припинення слідства у кримінальних справах» розширив права потерпілого наданням йому можливості подавати скаргу на закриття справи окружним судом2. У наступні роки також були прийняті правові акти, спрямовані на удосконалення кримінального судочинства.

Водночас у пореформений період залишалися у незмінному вигляді правила і положення судових статутів, що мали явно недемократичний характер. Так, залишався незмінним інквізиційний принцип попереднього слідства, який виявлявся у недостатніх гарантіях прав обвинуваченого на цій стадії процесу, що не знала ні захисту, ні гласності [3, c. 81]. Не був уведений змагальний принцип у таку стадію процесу, як віддання до суду. Поряд з прийняттям законодавчих актів, що позитивно впливали на зміст кримінально-правових норм у пореформений період, запроваджувалися й акти, що значно погіршували судові статути 1864 р., а то й ліквідовували демократичні засади, ними проголошені. Так, закон від 9 травня 1878 р. «Про тимчасову зміну підсудності і порядку провадження справ про деякі злочини» суттєво змінював визначення підсудності окружних судів з участю присяжних засідателів. Згідно з цим законом ціла низка справ певних категорій вилучалася з компетенції суду присяжних засідателів (наприклад справи, що стосувалися опору представникам влади, образи влади, вбивства або замаху на вбивство посадових осіб тощо) і передавалася до відання судових палат з участю станових представників, яким у першій редакції Судових статутів 1864 р. були підвідомчими тільки деякі державні злочини.

З перебігом часу все чіткіше почала виявляти себе тенденція до обмеження найважливішого принципу судової реформи - гласності кримінального процесу. Вперше це було установлено законом від 7 червня 1872 p., що допускав проведення судового засідання за закритими дверима «у справах про обвинувачення підсудних, котрі висловили зухвалі, образливі слова проти Государя Імператора, або Членів Імператорського дому»1. Згідно зі ст. 17 «Положення про заходи щодо охорони державного порядку і громадського спокою» від 14 серпня 1881 р. генерал-губернатор або міністр внутрішніх справ наділялися правом вимагати розгляду за закритими дверима всіх тих судових справ, публічний розгляд яких може призвести «до збудження умів і порушення порядку»2. Закон від 12 лютого 1887 р. про зміни і доповнення низки статей Статуту кримінального судочинства 1864 р. взагалі змінив сам підхід до гласності кримінального процесу, помітно скоротивши можливість здійснення контролю громадськості за відправленням правосуддя. З одного боку, закон установив заборону для доступу до залу засідань цілої категорії осіб (малолітні, учні, неповнолітні, за певних умов - жінки), а з іншого боку, суд дістав право взагалі слухати справу за закритими дверима, якщо він визнавав, що публічне дослідження обставин «ображає релігійні почуття або порушує вимоги моральності, або ж не може бути допущено з погляду охорони достоїнства державної влади, захисту громадського порядку або забезпечення правильного ходу судових дій». Ці розпливчасті, широкі формулювання, що визначали