Рішучого удару демократичним засадам кримінального судочинства завдали Положення про земських дільничних начальників від 12 липня 1889 р. і Правила про провадження судових справ, підвідомчих земським начальникам і міським суддям від 29 грудня 1889 р. Навіть в офіційному виданні, присвяченому 50-річчю судової реформи 1864 p., названі нормативні акти 1889 р. «у суттєвих своїх рисах і принципових побудовах різко суперечили корінним засадам судової реформи 1864 р.». І це справді було так, адже на більшій частині території Росії (за винятком Москви, Санкт-Петербурга та ще кількох міст) мирові судові установи скасовувалися, а для розгляду справ їхньої підсудності засновувалися посади земських дільничних начальників, міських суддів, повітових членів окружних судів.

Земський і дільничний начальник став нижчою інстанцією у сільській місцевості. Якщо ця судово-адміністративна установа і зберігала якоюсь мірою такі притаманні мировій юстиції засади, як гласність, усність судочинства, то змагальність, право обвинуваченого на захист, апеляційний і касаційний порядок оскарження судових вироків уведенням інституту земських начальників ліквідовувалися. У пореформений період були прийняті й інші правові акти, що деформували демократичні засади судових статутів 1864 р.

3. ОСНОВНІ НАПРЯМКИ РЕФОРМУВАННЯ ЦИВІЛЬНОГО СУДОЧИНСТВА

У пореформений період цивільний процес визначався сучасниками як «система судових дій, що мають за мету охорону цивільних прав з приводу їх порушення чи спору», як «організація захисту цивільних прав» або як сукупність юридичних норм, що визначають «порядок діяльності судової влади з охорони приватних прав або з розв'язання спорів між приватними особами про ці права». Цивільному процесу був присвячений перший том судових статутів 1864 р. - Статут цивільного судочинства (далі - СЦС). З усіх судових статутів 1864 р. СЦС був найдемократичнішим, бо встановлений ним порядок судочинства відповідав новим буржуазно-економічним відносинам, завданням охорони права приватної власності. Буржуазії був потрібен судовий захист її майнових інтересів4. Цивільний процес будувався на таких загальнодемократичних засадах, як відокремлення суду від адміністрації, гласність, усність, змагальність, рівність сторін перед судом, участь у процесі адвоката. У зв'язку з переважанням у цивільному процесі приватного начала, у ньому максимально виявився принцип змагальності [10, c. 156]. Характерною рисою процесу було те, що вся ініціатива у ньому належала сторонам, а не суду. Так, справа виникала за заявою особи, яка впродовж усього процесу мала право відмовитися від своєї заяви і закрити справу. Суд міг вирішувати справу тільки в межах заявленої йому вимоги. У ст. 367 СЦС підкреслювалося: «Суд у жодному разі не збирає сам доказів і довідок, а рішення грунтується виключно на доказах, наданих особами, між якими виник спір». Суду заборонялося виходити за межі вимог позивача [19, c. 140].

Статут цивільного судочинства вводив у цивільний процес такі новели: чітка система судових органів з раціонально визначеною підсудністю у цивільних справах; розгляд цивільних справ не більше ніж двома інстанціями; скорочення процесуальних строків; установлення правил про внутрішній зміст прохання; заборона подання сторонами спору необмеженого числа паперів (скорочення їх до чотирьох - по два з кожної сторони); упорядкування судових витрат; установлення правил про постанову заочних рішень у разі неявки відповідача; заміна формальної оцінки доказів оцінкою їх за внутрішнім переконанням судді; забезпечення участі прокурора у процесі як представника держави; обов'язок суду мотивувати свої рішення; скасування штрафів за необґрунтовані позови і за апеляційні скарги, визнані судом необґрунтованими; покладення вищого нагляду за розглядом цивільних справ на Цивільний касаційний департамент Сенату; покладення виконання судових рішень на судових приставів; забезпечення сторонам права отримання кваліфікованої юридичної допомоги в результаті створення інституту присяжних повірених.

Водночас у пореформеному цивільному судочинстві демократичні засади поєднувалися з далеко недемократичними нормами та інститутами. Так, у юридичній літературі зверталася увага на те, що в царській Росії, крім загального порядку судочинства, існували особливі порядки розгляду і вирішення цивільних справ, що застосовувалися спеціальними судами. Йдеться про «особливі» порядки судочинства для окремих станів, окремих національностей, окремих окраїн імперії, справ окремих категорій [14, c. 401].

З прийняттям 12 липня 1889 р. Положення про земських дільничних начальників, що аналізувалося вище, і актів, котрі його доповнювали, цивільні справи, підсудні за судовими статутами 1864 р. мировим суддям зі скасуванням їх на більшій частині Російської імперії, були поділені між земськими дільничними начальниками, міськими судами і повітовими членами окружних судів. Земські дільничні начальники, які поєднували в одній особі адміністративні й судові функції, розглядали і вирішували справи на засадах, що «суперечили самій суті цивільного розгляду».

Цивільний процес у широкому розумінні охоплював три порядки провадження справ у цивільних судах пореформеного періоду, або три види судочинства: 1) позовне (цивільний процес у вузькому розумінні); 2) виконавче; 3) охоронне. Перед кожним з цих видів процесу стояли свої завдання. Так, за позовного провадження вирішувався спір двох або кількох осіб, що стосувався їхніх приватних прав. За охоронного ж судочинства встановлювалися, визнавалися й охоронялися приватні права осіб без спору з будь-якої сторони, як це відбувалося, наприклад, у випадку охорони майна, що залишилося після смерті померлого, і виклику публікаціями спадкоємців цього майна, або при затвердженні спадкоємців у правах спадкування за законом і розподілі майна.

Нижчою ланкою судової системи, введеної судовими статутами 1864 p., що розглядала цивільні справи, був мировий суддя. Розгляду цього судді підлягали такі позови: 1) з особистих зобов'язань і договорів про нерухомість з ціною позову не більше 500 крб.; 2) про відшкодування втрат