негативно проявляється не відразу, а значно пізніше. Тому, для удосконалення роботи щодо пропаганди національного усиновлення, запобігання збільшенню сирітства в Україні та враховуючи вищевикладене щодо роботи з громадянами, які бажають усиновити дітей вищезазначеної категорії, виникає потреба у розробленні Державної програми реалізації національного усиновлення дітей в Україні, адже саме усиновлення дитини є найкращим способом створення дитині необхідних умов сімейного виховання та утримання. З огляду на це необхідно забезпечити реалізацію єдиної державної політики щодо поліпшення становища дігей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, їх освіти та соціачьно-психологічної адаптації в суспільстві, у використанні міжнародного досвіту розв’язання проблем захисту прав та інтересів цієї категорії дітей, а одним із шляхів вирішення проблеми с прийняття в Україні Закону «Про усиновлення, опіку та піклування».
Не зважаючи на роботу, яка проводиться через засоби масової інформації щодо пропаганди національного усиновлення, кількість українських громадян, бажаючих усиновити дитину, з кожним роком зменшується.
Зростає кількість усиновлених дітей-сиріт та дітей, які залишилися без піклування батьків, іноземцями, що негативно впливає на збереження українського генофонду, працездатного населення Та реалізації політики репродуктивної родини. Варто зазначити, що громадяни України намагаються брати у свої родини лише здорових дітей (переважно дівчаток), оскільки сподіваються, що саме вони підтримають їх у майбутньому. Обумовлено це, перш за все, падінням життєвого рівня, а також тим, що в останні роки лікування і оздоровлення дітей є надто дорогим та недоступним для більшості сімей, особливо з сільської місцевості, де ліквідовані фельдшерсько-акушерські пункти, автобусні маршрути, зберігається високий рівень безробіття [17].
Гострою проблемою залишається недостатнє інформування суспільства, незнання батьків, вихователів, працівників соціальних служб, самих дітей про чинні нормативні акти у сфері захисту прав дітей, зокрема, дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування. Необхідна прозорість роботи всіх органів, які займаються проблемами усиновлення, опіки та піклування, докорінна зміна системи ведення державної статистики дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, оскільки вона побудована за відомчим принципом і не надає необхідної інформації про форми утримання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, га загальну кількість таких дітей у державі. Лише завдяки системі зазначених заходів можна створити основи для створення повноцінних сімей, у яких житимуть захищені державок діти.
На нашу думку, подальший розвиток і вдосконалення інституту усиновлення повинно відбуватись через приведення українського законодавства з питань захисту прав дітей, які з тих чи інших причин втратили сім’ю, у відповідність з Конвенцією ООН про права дитини та інших міжнародних стандартів. Саме держава та суспільство повинні сприяти розв’язанню проблем дітей, реалізації ними щасливого вибору у житті і привабливої перспективи, адже майбутнє держави починається вже сьогодні і саме з найменш захищених її громадян - дітей.
Висновки
На основі вищевикладеного матеріалу можна зробити ряд наступних висновків і узагальнень:
- Інститут усиновлення регламентується різними нормативно-правовими актами, у тому числі і міжнародними, зокрема, Конвенцією ООН про права дитини, учасницею якої є й Україна. Вона зазначає, що дитина, яка тимчасово або постійно позбавлена сімейного оточення, або яка в її власних якнайвищих інтересах не може залишатися у такому оточенні, має право на особливий захист і допомогу, що надається державою, яка забезпечує зміну догляду за дитиною.
- Основу організаційно-правового механізму усиновлення в Україні складають принципи, які відповідають міжнародним вимогам: кожна дитина має право на виховання у сім’ї; пріоритетним є національне усиновлення; міжнародне усиновлення розглядається як альтернатива тільки тоді, коли були вичерпані всі можливості щодо передачі під опіку, піклування, на усиновлення чи виховання у сім’ї громадян України; вирішення усіх процедурних питань усиновлення дитини із додержанням чинного законодавства України; заборона посередницької, комерційної діяльності щодо усиновлення дітей; укладення з іноземними державами договорів про правову допомогу; здійснення контролю за умовами утримання та виховання дітей у сім’ях іноземців.
- Стаття 207 СКУ визначає усиновлення як акт прийняття у сім’ю особи на правах сина чи дочки, що здійснюється на підставі рішення суду. Останнє є юридичною підставою усиновлення.
- Усиновлення дитини можна розглядати і як правовстановлюючий, і як правоприпиняючий юридичний факт. Зі вступом рішення суду про усиновлення в законну силу між усиновителем та усиновленим виникають правовідносини, тотожні батьківським. У цьому полягає його правовстановлююче значення. Одночасно усиновлення має наслідком припинення усіх правовідносин між усиновленим та його батьками і родичами. Усиновлені діти та їх батьки і родичі взаємно звільняються від всіх майнових та особистих немайнових прав і обов’язків.
- Суб’єктами відносин усиновлення є усиновлювані діти та усиновителі. Відповідно до ч. 1 ст. 208 СКУ усиновлення допускається лише щодо осіб, які не досягли вісімнадцяти років. Тобто, ними є і малолітні, і неповнолітні особи.
- Усиновлювачами можуть бути як одинокі особи, так і подружжя, їх права та обов’язки є тотожні за змістом, обсягом та прирівнюються до батьківських.
- Подальший розвиток і вдосконалення інституту усиновлення повинно відбуватись через приведення українського законодавства з питань захисту прав дітей, які з тих чи інших причин втратили сім’ю, у відповідність з Конвенцією ООН про права дитини та інших міжнародних стандартів. Саме держава та суспільство повинні сприяти розв’язанню проблем дітей, реалізації ними щасливого вибору у житті і привабливої перспективи, адже майбутнє держави починається вже сьогодні і саме з найменш захищених її громадян - дітей.
Список використаних джерел
Конституція України від 28 червня 1996 року: Офіційний текст – К.: Юрінком Інтер. 1996. - 87с.
Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року // Відомості Верховної Ради (ВВР), 2003, №№ 40-44,