Обвинувачений, який знаходиться на волі, зобов’язаний з’являтися за викликами особи, у провадженні якої знаходиться кримінальна справа, і суд в призначений термін. У разі невиконання цього процесуального обов’язку без поважних причин (до таких відносяться хвороба, невчасне отримання повістки, інші обставини, позбавляючі можливості з’явитися в призначений термін) обвинувачений може бути підданий приводу. Його привід без попереднього виклику може бути застосований тільки в тих випадках, коли обвинувачений переховується від слідства або не має певного місця проживання. Нез’явлення обвинуваченого по виклику може також спричинити зміну запобіжного на більш суворий (практично йдеться про взяття під варту). Обвинувачений, що знаходиться під вартою, до слідчого, прокурору і в суд доставляється під конвоєм [23, 84].

Надання показань, зокрема «викривальних», а також будь-яке сприяння слідству ні юридичним обов’язком, ні етичним обов’язком обвинуваченого, не є. В цьому відношенні він визначає свою лінію поведінки згідно обраної тактики захисту, і жоден варіант такої поведінки не може бути поставлений йому у вину, тим більш спричинити юридичні наслідки негативної властивості. Тому якщо обвинувачений не погоджується, наприклад, брати участь в слідчому експерименті і виконувати якісь дії, передбачені його сценарієм (наприклад, виготовити фальшиву грошову купюру), ніяких законних заходів примусу до нього застосувати не можна. «Виховувати» обвинуваченого, тобто дорікати йому, умовляти або соромити, також категорично недозволено у зв’язку з вимогами презумпції невинності.

Проте було б неправильно вважати, ніби жоден інший примус, окрім запобіжного заходу і приводу, до даного учасника кримінального процесу не може бути взагалі застосований. Деякі слідчі дії по збиранню доказів (обшуки, виїмки, огляди, отримання зразків для порівняльного дослідження) неможливі без кримінально-процесуального примусу. Він може бути застосований не тільки до обвинуваченого, але і до будь-якої особи, в якої є предмети або документи, що мають доказове значення, на чиєму тілі збереглися сліди злочину і т.д., незалежно від його положення в кримінальному процесі і взагалі незалежно від того, чи має ця особи який-небудь процесуальний статус в справі. Такий примус, проте, з її процесуальним становищем не пов’язаний і елементом кримінального переслідування не є.

Даний перелік прав обвинуваченого не є вичерпним і його можна було б продовжити. Вони закріплені не лише Конституцією України, Кримінально-процесуальним кодексом, але й іншими Законами України, зокрема: "Про попереднє ув’язнення" від 30 червня 1993 р.; "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду" від 1 грудня 1994 р.; "Про амністію".

Правовий статус обвинуваченого доповнюється і конкретизується також міжнародно-правовими актами, зокрема: Конвенцією про захист прав людини та основних свобод; Міжнародним пактом про громадянські і політичні права та ін [2; 3; 4].

Обвинувачений (підсудний, засуджений) має право на ознайомлення зі своїми правами у кримінальному процесі і на забезпечення можливостей для їх реалізації з боку органів і службових осіб, які ведуть процес. Тому на особу, яка провадить дізнання слідчого, прокурора, суд (суддю) покладається процесуальний обов’язок роз’яснити обвинуваченому, а також іншим особам, що беруть участь у справі, їх права у кожній стадії процесу та при виконанні окремих слідчих чи інших процесуальних дій, і створити реальні можливості для їх здійснення (обрати оптимальний час, створити відповідно до конкретної процесуальної ситуації належні умови, надати необхідну допомогу для реалізації права тощо). Факт роз’яснення обвинуваченому його прав має бути зафіксований у відповідному процесуальному документі (у постанові про притягнення як обвинуваченого, у протоколах слідчих та інших процесуальних дій, що проводяться з його участю, у протоколах судових засідань, офіційних листах-повідомленнях) [9].

ВИСНОВКИ

Розглянувши весь вищевикладений матеріал можна зробити ряд висновків і узагальнень:

Учасників сучасного кримінального судочинства можна розділити на п’ять видів. 1. Державні органи, що ведуть кримінальний процес. Це державні органи публічного кримінального переслідування і органи правосуддя. 2. Фізичні і юридичні особи, що мають в справі інтерес, що визнається законом. 3. Представники учасників кримінального процесу другого виду.4. Фізичні особи, дії яких тим або іншим способом забезпечують потреби доказування. 5. Фізичні особи, що виконують забезпечувальні кримінально-процесуальні функції.

Підозрюваний як самостійний суб’єкт кримінального процесу бере у ньому участь лише в стадії досудового розслідування (при дізнанні та досудовому слідстві). Ним є фізична особа, яка затримана органом дізнання, слідчим або суддею за підозрою у вчиненні злочину, а також до якої застосовано один із встановлених КПК (ст.149 КПК) запобіжних заходів до притягнення її як обвинуваченого у справі.

Правовий статус підозрюваного складає сукупність прав та обов’язків. До них належить право знати, в чому він підозрюється; давати показання або відмовитися давати показання і відповідати на запитання; мати захисника і побачення з ним до першого допиту; подавати докази; заявляти клопотання і відводи; вимагати перевірки судом чи прокурором правомірності затримання; подавати