По-четверте, незважаючи на зовнішню схожість із злочинами, всі ці діяння є соціально корисними. Як зазначають автори підруч-ника «Кримінальне право України», всі вони «...відповідають ін-тересам суспільства або держави», хоча в деяких випадках «...можуть і не бути соціально корисними (напр., окремі випадки заподіяння потерпілому шкоди за його згодою, заподіяння шкоди в стані крайньої необхідності тощо). У цьому разі вони визнаються соціально допустимими (прийнятними)».

Водночас не можна погодитись з авторами в тому, що до цих ознак вони відносять також спільну форму їх вчинення - дію або бездіяльність, а також те, що кримінально-правовим наслідком їх вчинення є незастосування кримінальної відповідальності. Запе-речення полягають у такому: неможливість визнання як загальної ознаки спільної форми вчинення пояснюється тим, що будь-яка людська діяльність, а не тільки ця, вчиняється виключно у формі дій або бездіяльності. Тому це не є властивістю, яка притаманна виключно діянням, які виключають злочинність, а є загальною ха-рактеристикою людської поведінки. Що стосується другого пи-тання, то воно — це їх оцінка державою та суспільством, а не зміст, який може визначати спільність характеристик.

Підсумовуючи, можна дати визначення обставин, що виключа-ють злочинність діяння: це передбачені кримінальним законодав-ством правомірні та соціально корисні діяння, які за своїми характеристиками подібні до тих, що визнані злочинами в КК України, при вчиненні яких особа звільняється від кримінальної відповідаль-ності внаслідок невизнання їх злочинними.

2. ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ТА ПІДСТАВИ ЗАТРИМАННЯ ОСОБИ, ЩО ВЧИНИЛА ЗЛОЧИН

Спричинення шкоди при затриманні особи, що вчинила злочин, як обставина, що виключає злочинність діяння, з'явилася в українському кримінальному законодавстві з прийняттям нового Кримінального кодексу. Донині «правомірність дій громадян при затриманні злочинця оцінювалася по аналогії з необхідною обороною або крайньою необхідністю». Відповідні вказівки відносно випадків затримання злочинця містилися, зокрема в Постанові Пленуму Верховного Суду СРСР від 4 грудня 1969 р., де роз'яснювалося, що «дії громадян по затриманню злочинця в цілях припинення його злочинного посягання або зроблені безпосередньо після посягання для доставлення злочинця до відповідних органів повинні розглядатися судами як вчинені в стані необхідної оборони» (4, з. 15).

Далі Верховний Суд дещо конкретизував свою позицію у справах, пов'язаних з припиненням суспільно небезпечних посягань і затриманням правопорушників в галузі охорони природи. Так, в Постанові Пленуму Верховного Суду СРСР від 7 липня 1983 р. «Про практику застосування судами законодавства про охорону природи» вказується: «Судам належить враховувати, що дії працівників природоохоронних органів, міліції, народних дружинників і громадян, що виконують свій службовий або громадський обов'язок з охорони природи, спрямовані на припинення суспільно небезпечних посягань, а також по затриманню правопорушника в цілях припинення такого посягання, є правомірними і не тягнуть кримінальної або іншої відповідальності. Ці дії повинні розглядатися як вчинені в стані необхідної оборони».

Відсутність в законодавстві норми щодо затримання особи, що вчинила злочин, заповнювала керівна судова практика.

Постанова Пленуму Верховного Суду СРСР від 16 серпня 1984 р. відміняє попередні постанови і в п. 3 усуває деякі суперечності говорить про те, що представники влади, працівники воєнізованої охорони і інші особи, що «виконують свої службові обов'язки по припиненню посягань і затриманню правопорушників, не підлягають кримінальній відповідальності за шкоду, заподіяну особі, яка чинила замах на злочин, або затримуваному, якщо вони діяли відповідно до вимог статутів, положень і інших нормативних актів, що передбачають підставу і порядок застосування сили і зброї».

Довгий час час питання про місце спричинення шкоди при затриманні злочинця в системі обставин, що виключають злочинність діяння, залишалося спірним. Деякі автори вважали, що «ці дії слід прирівнювати по правових наслідках до необхідної оборони. Справді, окремі ознаки дій по затриманню злочинця співпадають з необхідною обороною, проте, в сукупності вони відображають якісну своєрідність затримання злочинця, що дозволяє виділити його в самостійний вид правомірної поведінки громадян разом з необхідною обороною. Іноді вважають, що дії, направлені на затримання злочинця, повинні відповідати умовам крайньої необхідності». Іншими словами, затримання злочинця представлялося різновидом крайньої необхідності.

«Найбільш правильною представляється точка зору, згідно якої затримання злочинця є самостійним видом правомірної і суспільно корисної поведінки громадян, тобто самостійною обставиною, що виключає суспільну небезпеку і протиправність злочинного діяння».

Враховуючи необхідність законодавчого закріплення такого правового інституту, як затримання злочинця, новий Кримінальний кодекс значно розширив систему обставин, що виключають злочинність діяння, і правильно сформулював їхній зміст. Замість двох обставин як було раніше в КК, їх тепер сім. Природа даних обставин визначена більш точно, оскільки «суть їх не у відсутності якихось окремих ознак злочину при їхній наявності, наприклад, протиправності або винності, або навіть суспільної небезпеки. Ці обставини виключають всі властивості злочину і тому називаються відповідно «обставини, що виключають злочинність діяння». При цьому необхідна оборона на відміну від суспільно небезпечних посягань, є суспільно корисною, як і спричинення шкоди при затриманні злочинця. Інші обставини правомірні, не злочинні».

Крім того, в Особливій частині Кримінального кодексу включені спеціальні норми, що встановлюють кримінальну відповідальність за злочини проти життя і здоров'я людини, вчинені