У законодавстві передбачено загальні вимоги для набуття тру-дової правосуб'єктності, а також встановлено особливості право-вого статусу працівників залежно від віку, стану здоров'я, статі, рівня освіти, наявності вченого ступеня або вченого звання, на-явності громадянства, родинних зв'язків, наявності судимості.

Згідно з трудовим законодавством за загальним правилом тру-дова правосуб'єктність працівників виникає з 16 років. Зі зго-ди одного з батьків або особи, яка його замінює, можуть, як ви-няток, прийматися на роботу особи, що досягли 15 років. Для підготовки молоді до продуктивної праці допускається прийнят-тя на роботу учнів з 14 років у порядку, передбаченому ст. 188 КЗпП України.

Правовий статус неповнолітніх працівників, а такими вони вважаються до досягнення 18-річного віку (ст. 187 КЗпП), у ціло-му прирівнюється до правового статусу повнолітніх працівників, проте є певні обмеження. Зокрема, обов'язковою умовою прий-няття на роботу неповнолітнього є його попередній медичний

огляд (ст. 191 КЗпП). Другим обмеженням є те, що батьки або особа, що їх замінює, а також державні органи та службові осо-би, на яких покладено нагляд і контроль за додержанням зако-нодавства про працю, мають право вимагати розірвання трудо-вого договору, у тому числі й строкового, з неповнолітнім праців-ником, коли продовження його чинності загрожує здоров'ю не-повнолітнього або порушує його законні інтереси (ст. 199 КЗпП). Третім обмеженням є заборона залучення неповнолітніх до робіт із шкідливими, небезпечними і важкими умовами праці, а також до підземних робіт (ст. 190 КЗпП), до роботи у нічний час, над-урочних робіт, у вихідні дні (ст. 192 КЗпП), а також забороняєть-ся укладати договір про повну матеріальну відповідальність з неповнолітнім працівником (ст. 135-1 КЗпП). Все це свідчить, що трудова дієздатність неповнолітніх працівників є обмеженою, вона залежить від волевиявлення і дій інших осіб, а тому слід вважати, що трудова дієздатність у повному обсязі виникає з на-станням повноліття — досягненням працівником 18-річного віку. Слід погодитися з думкою П.Д. Пилипенка, що така норма має бути встановлена у новому Трудовому кодексі України (П.Д. Пи-липенко. Зазн. праця. — С. 148—149). В іншому неповнолітні працівники мають низку гарантій — право на скорочений робо-чий час, право на більш тривалу відпустку (31 календарний день) у зручний для них час, їм можуть бути знижені норми виробіт-ку тощо.

За загальним правилом трудова правосуб'єктність не має гра-ничного вікового обмеження, тобто трудове законодавство Украї-ни не передбачає такої підстави для звільнення з роботи як до-сягнення певного граничного віку. Більше того, Закон України "Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших осіб похилого віку" від 13 грудня 1993 р. встановлює, що забо-роняється відмова від прийняття на роботу і звільнення праців-ника з ініціативи власника з мотивів досягнення пенсійного віку. Разом з тим, слід врахувати, що в окремих випадках законодав-ство про працю України встановлює граничний вік для виконан-ня деяких робіт. Наприклад, ст. 23 Закону України "Про держав-ну службу" встановлено граничний вік перебування на державній службі — 60 років для чоловіків і 55 років для жінок (ці обме-ження не поширюються на осіб, обраних на виборні посади відпо-відно до Закону України "Про місцеве самоврядування в Украї-

ні"). У разі необхідності керівник державного органу за пого-дженням з начальником Головного управління державної служби при Кабінетові Міністрів України може продовжити термін пе-ребування на державній службі, але не більш ніж на 5 років. Однак цей та інші випадки, передбачені законодавством, — ви-нятки із загального правила.

Трудова правосуб'єктність у деяких випадках обмежена не тільки віком, а й станом здоров'я, статтю. Так, у ст. 9 Основ за-конодавства України про охорону здоров'я, прийнятих Верхов-ною Радою України 19 листопада 1992 p., встановлено обмежен-ня прав громадян, пов'язані зі станом їхнього здоров'я. У ч. 1 передбачено, що на підставах і в порядку, передбачених закона-ми України, громадяни можуть бути визнані тимчасово або по-стійно не придатними за станом здоров'я до професійної або іншої діяльності, пов'язаної з підвищеною небезпекою для оточення, а також з виконанням певних державних функцій.

Законодавством про працю передбачено певні обмеження, спря-мовані на охорону здоров'я працівника на виробництві. Згідно з ч. 5 ст. 24 КЗпП забороняється укладення трудового договору з громадянином, якому запропонована робота протипоказана за станом здоров'я. Для певних категорій працівників власник зобов'язаний створити пільговий режим праці. Зокрема, особли-вий характер має правосуб'єктність інвалідів. Згідно з КЗпП (ст. 172 та ін.) у випадках, передбачених законодавством, на влас-ника покладається обов'язок створити пільгові умови праці та-ким працівникам, встановити скорочений або неповний робочий час, організувати навчання, перекваліфікацію та працевлашту-вання.

Законодавство містить широке коло гарантій, передбачених для працівниць-жінок (глава XII КЗпП "Праця жінок"). Водночас, недоліком нашого законодавства слід вважати відсутність пере-ліку робіт, які можуть виконуватися особами лише однієї статі.

Трудова правоздатність може обмежуватися судом (ст. 31 КК України). Зокрема, в разі скоєння громадянином певного злочи-ну суд може позбавити його на строк до 5 років права обіймати виборні посади у громадських організаціях, державні посади, заборонити обіймати інші посади або займатися певною діяль-ністю. Однак це може бути лише часткове і тимчасове обмежен-ня трудової правосуб'єктності. Повне позбавлення трудової пра-

восуб'єктності не допускається. Крім того, власник підприємства вправі запроваджувати обмеження щодо зайняття посад, пов'я-заних із безпосередньою підпорядкованістю або підконтрольні-стю, для