В даний час залишки ассизи можна знайти в інституті великого журі (grand jury) в процесі англійського морфологічного типу, яке може здійснювати публічне обвинувачення - presentment, тобто «безпосередньо без попереднього дослідження і скарги, піддати обвинуваченого суду».

3.3. Інквізиційний процес

Хоча латинський термін «inquisitio» в перекладі означає «дослідження», а значить, етимологічно близький поняттю «розшук», семантично поняття «інквізиційний процес» асоціюється з історичним різновидом європейського розшукового процесу XV-XVI ст., періоду становлення абсолютизму. Маючи загальну для будь-якого розшукового процесу ознаку - злиття функцій кримінального переслідування і юстиції в єдину функцію розшуку, інквізиційна процедура відрізняється від кримінально-адміністративної розправи. По-перше, тим, що суд відокремлений від адміністрації, але, з другого боку, і відповідальний перед нею. Завдяки цьому верховна державна влада може публічно спитати з суддів за неправильні рішення, сама залишаючись незаплямованою. Проте функція розшуку залишається недиференційованою, тобто попереднього судового слідства ще не існує, а всі питання розв’язуються безпосередньо в судовому розгляді при повному складі суду. В цьому ще видно історичний зв’язок такого процесу із звинувачувальним порядком. Звідси ж залишки минулої відвертості судочинства, яке хоча й не може названо гласним, але все ж таки припускає участь приватного позивача (чолобитника), присутність в судовому засіданні підсудного, а іноді наявність у складі суду народного елемента в особі засідателів-шеффенів, і безпосередність дослідження доказів. По-друге, інквізиційний процес на відміну від розправи законодавчо достатньо детально врегульований. Ця якість також спочатку витікає з першої ознаки - відділення суду від верховної влади, яка в період виконання судових функцій не утрудняла себе ніякими регламентами. Розсуд судді зводиться до мінімуму, а його дії визначаються нормативними правилами. Панує формальна (легальна) система доказів в її найбільш грубому і суворому вираженні, бо за основу доведення приймається визнання підсудного, отримане під тортурами. Це катувальне доведення в Росії вельми красномовно називали «вимучуванням». Особлива цінність визнання під тортурами, цієї «переможниці невинності» (Ч. Беккаріа), признається у всіх інквізиційних законах. Якщо після тортур обвинувачений відмовлявся від своїх свідчень, вирваному в нього визнанню все ж таки віддавалася перевага. Подібний різновид формальної системи доведення ще іменують позитивною на тій підставі, що за наявності доказів певного виду (так званий «повний» доказ, яким звичайно і є визнання під тортурами) питання про вину повинно бути обов’язково вирішене позитивно. Якщо ж відсутній «повний» доказ, але є набір інших, «неповних» доказів винності, підсудного все одно можуть осудити, хоча, як правило, менш строго. Інакше кажучи, всі сумніви в такому процесі тлумачаться на користь висновку про винність. Позитивна система не є неминучим наслідком катувального характеру процесу, як це на перший погляд можна припустити. Адже з того факту, що під тортурами рідко брешуть, зовсім не витікає, що підсудного, який, не дивлячись на катування, не признався треба все одно засудити. Навпаки, логічний якраз протилежний висновок: якщо й під тортурами людина не призналася, вона, швидше за все, невинна. Більш ймовірно, на наш погляд, інше пояснення позитивної системи доведення. Воно полягає в тому, що ця система з’явилася атавізмом обвинувального порядку судочинства, в якому тягар доведення лежав на обох сторонах і обвинувачений, що не зумів