Як і його колега в обвинувальному процесі, при інквізиційному порядку суддя є в основному реєстратором подій. Проте, на відміну від обвинувального, інквізиційний суд - не нейтральний спостерігач, а знаряддя єдиної публічної політики, що проводиться в законі. Коли такий суддя реєструє факти, його ним не випадок, а «государева рука». Тому інквізиційний процес є політичний різновид розшуку. Його історична місія полягала в зміцненні засобами юстиції централізованої держави, що змінила застарілу феодальну систему. Інквізиційний процес історично зафіксований лише в Європі, Азія ж завжди задовольнялася у сфері розшукового процесу кримінальною розправою. Інквізиційна правотворчість може бути, з певними обмовками, представлена ордонансом французького короля Людовика XII (1498 р.) і едиктом Франциска І (1539 р.), Кримінально-судовим укладенням «Священної Римської імперії німецької нації» (Кароліна), прийнятому в 1532 р. В Росії джерелом норм судочинства, найбільш близького до інквізиційного, було петровське «Коротке зображення процесів або судових тяжб» (1715 р.). Воно має більшу схожість з Кароліною (наявність позивача і відповідача, безпосередність дослідження доказів, застосування тортур і т. д.), чим із законодавчими актами «проінформованого століття». Що торкається більш ранніх актів XVI-XVII ст., то вони, всупереч існуючій думці, фіксують не інквізиційний розшук, а більш ранні його модифікації, такі як кримінально-адміністративна розправа і ассиза («розшук» через старост і намісників за Судебником 1550 р., «обшукачів» за Соборним уложенням 1649 р.).

3.4. Слідчий процес

Слідчий процес можна охарактеризувати як бюрократичний вид розшукового судочинства. Раціональність, безособовість, сувора регламентованість процедури, переважання форми над змістом, обмеженість відповідальності - всі ці ознаки бюрократії повною мірою властиві такому порядку провадження. В ньому вперше в історії кримінального процесу з’являється попереднє слідство як спосіб раціоналізації підготовки справ для судового засідання (звідси назва - слідчий). Попередню підготовку справи веде один з членів суду, виступаючий при цьому в ролі слідчого судді. Він в якості повноважного представника суду виконує всі необхідні слідчі дії. Зважаючи на це суд в подальшому засіданні дістає можливість вирішувати справу не тільки без виклику свідків, але і у відсутності самого підслідного. Це породжує бюрократію, писемність, безособовість судової процедури, опосередкованість дослідження доказів. В той же час тортури в слідчому процесі, що історично доводиться в Європі на період проінформованого абсолютизму, скасовуються, що сильно ускладнює формальне доведення. Слідчий процес марно намагався закрити цей пролом шляхом детальної регламентації доказів, введення їхньої найдокладнішої класифікації за юридичною силою і значенням. Закон і праці вчених-юристів, в яких одержує розвиток формальна доказова система, здається, призначені охопити путами казуїстів всі мислимі життєві ситуації. Можна сказати, що легальна система доказів була для слідчого процесу свого роду «магічним кристалом», за допомогою якого він намагався відкрити істину правосуддя. Цей вид процесу був продуктом «розумного століття», що вірить в можливість побудови світопорядку, керованого єдино проінформованою волею. Проте матеріальна істина вислизала з суду, бо поставлена задача - priori врахувати всі можливі варіанти пізнання в такій складній і багатогранній сфері, як правосуддя, була для нього непосильною. Тому фактично замість матеріальної істини слідчий суд вимушений був задовольнятися істиною формальною. З реєстратора отриманих під тортурами фактів (яким був його інквізиційний попередник) він перетворювався в лічильника, що складає дроби неповних доказів для отримання доказу повного [10, с.14]. Проте при цьому слідчий суд не ніс ніякої відповідальності за результати цих арифметичних вправ. Якщо при складанні дробів в нього виходила одиниця - добре, ні - ще краще. В останньому випадку підозрюваного виправдовували (так звана негативна система формальних доказів) [24, с. 107].

Слідчий процес здійснювався за твердими і досконально розробленими правилами, а за особою в ньому визнавалися деякі права (наприклад, на участь в ході провадження у справі станових представників і т. п.). Він відображав вже не тільки інтереси держави, але і потреби цивільного суспільства, що народжується під опікою проінформованого абсолютизму - перш за все в стабільності і передбачила правовідносин. Слідчий процес об’єктивно готує грунт для переходу до публічно-позовної змагальності.

В числі законодавчих пам’яток цього різновиду розшукового судочинства слід, передусім, назвати німецькі і австрійські статути XVIII - початку XIX ст., зокрема Баварське укладення 1813 р. - праця Ансельма Фейєрбаха. В Росії їхньому прикладу слідували Зводи законів Російської імперії 1832, 1842, 1857 рр. видання. Проміжне положення між інквізиційним і слідчим процесами займає Великий кримінальний ордонанс Людовика XIV у Франції (1670 р.), який вже передбачав попереднє слідство, але зберігав ще позитивну систему доказів, а також застосування тортур.

ВИСНОВКИ

Підводячи підсумки зробленому дослідженню необхідно сформулювати ряд висновків та узагальнень.

Як видно, наука про судочинство типологічні уявлення сформулювала на рівні окремих юридичних визначень, які відрізняються при цьому різноманітністю, суперечністю і відсутністю єдиної системи. Наукова термінологія оперує «формами», «типами», «історичними формами», «видами» і «моделями», серед яких фігурують «змагальні», «розшукові», «обвинувачувальні», «позовні», «інквізиційні», «слідчі», «змішані», «континентальні», «англосакcонські», «романо-германські»і т.д. В радянському процесі виділялися чотири форми процесу: рабовласницький, феодальний, буржуазний і соціалістичний.

Поняття моделі процесу відображає практичний підхід до побудови судочинства.

В теорії судочинства в якості ідеальних типів фігурують поняття змагального і розшукового процесів. Жодна реальна кримінально-процесуальна система не знає змагальних або розшукових процедур в їх абсолютно чистому вигляді. Кожен позитивний порядок процесу, на відміну від ідеального, є результат історичних нашарувань, що втілює в тій або іншій мірі