- адже саме в процесі попередньої підготовки закладається основна доказова база у справі. Тут особливо важливо забезпечити всесторонність і повноту збираних доказів, бо при остаточному судовому розгляді робити це, звичайно, вже надто пізно. Звідси витікає змагальний принцип вільного доступу до правосуддя. Він означає, що жодна із сторін в жодному випадку не може бути позбавлена за розсудом іншої сторони або якого-небудь іншого учасника процесу права, на змагальний, з участю незалежного суду, розгляд питання про кримінальну відповідальність. Так, з точки зору змагальності, неправомірним є пред’явлення особі офіційного обвинувачення одним тільки обвинувачем, без участі в цій процедурі судового органу. Але через той же принцип вільного доступу до правосуддя і обвинувач не може бути позбавлений права пред’являти в суді обвинувачення. Тому арбітральний метод перешкоджає оскарженню акту пред’явлення звинувачення (як первинного, так і остаточного). Це, приблизно, то ж саме, що намагатися заборонити подачу позову або призначення судового засідання. Природною формою розгляду заперечень проти звинувачення є судовий розгляд справи по суті, інше означало б відмову в правосудді. Тому неприпустимим є, з погляду арбітрального методу, оскарження рішень про пред’явлення первинного обвинувачення, передачу справи в судовий розгляд і його призначення. Потерпілий також не може бути позбавлений права на доступ до суду і права на судовий захист за розсудом публічного обвинувача або навіть самого суду. Значить, арбітральний метод повинен застосовуватися і там, де публічним обвинувачем або судом виносяться рішення, що перешкоджають срору, руху справи - про відмову у відкритті справи, про припинення, про тривале відкладення або припинення справи і т. п. При цьому природною формою для оскарження дій публічного обвинувача може служити звертання в першу судову інстанцію (до суду), а для оскарження інших рішень судового органу більше підходить апеляційна форма перегляду (судова палата апеляційного суду).
Якщо розгляд питання про кримінальну відповідальність заслуговує застосування арбітрального методу, то справедливий спір з цього питання, у свою чергу, припускає повну інформовану сторін про докази, які можуть бути використані для ухвалення судом рішення. Це можна забезпечити також лише за допомогою арбітрального методу регулювання. Тому легалізація інформації в якості судового доказу повинна проводитися перед судовим органом і в міру можливості у присутності сторін [22, с. 65].
За допомогою судового методу повинні також розв’язуватися питання про застосування процесуального примусу, бо в змагальному процесі сторони рівні і тому жодна з них не має переваги над іншою. Питання, пов’язані з примусовою дією, там, де дозволяє час, розв’язуються в судовому засіданні (про арешт обвинуваченого, поміщення його в психіатричну лікарню для провадження експертизи), в невідкладній же ситуації - у формі оскарження дій (обшук, виїмка), що вже відбулися, або ревізійного заслуховування особи, до якої застосовано затримання. Оскарження інших рішень або ухвалення їх в змагальній формі надмірно і недоцільно, веде до невиправданого обмеження судом самостійності публічного обвинувача і тяганині. Так, наприклад, цілком допустимо імперативне регулювання проведення публічним обвинувачем слідчих дій (допитів, оглядів і т. д.), направлених на збирання доказової інформації, необхідної для пред’явлення первинного обвинувачення; виносять більшості управлінських рішень в кримінальному процесі (про прийняття справи до провадження, направлення її по підслідності, про направлення слідчих доручень і т. п.). Диспозитивним методом можна обмежитися при розв’язанні питань про реалізацію приватними особами - учасниками процесу своїх прав (по оскарженню рішень державних органів, ознайомленню з матеріалами справи), при регулюванні відносин обвинуваченого і захисника і т. д.
Отже, не вимагається застосування арбітрального методу для вирішення тільки тих питань, які не пов’язані з проблемою кримінальної відповідальності, у тому числі з легалізацією доказів.
Отже, змагальний процес неминуче з’являється там, де так чи інакше визнається певна індивідуальність особи, її суб’єктивна свобода. Це не обов’язково пов’язано з демократичним політичним режимом, але неодмінно - з балансом політичних сил в суспільстві. Баланс частіше всього заснований на згоді, іноді на силі, але завжди включає елемент автономії потенційних учасників судової суперечки. Автономія не означає їхньої фактичної рівності - вона лише ускладнює прямий тиск однієї сторони на іншу в спорі, що спонукає їх звертатися за посередництвом до держави в особі судді-арбітра .
З урахуванням висловленого соціально-юридична характеристика поняття змагальності може виглядати таким чином: змагальність - це такий ідеальний тип судочинства, який заснований на судовому методі правового регулювання, свободі і автономії учасників процесу.
2.2. Види змагального процесу
Порівняльно-історичний аналіз показує, що змагальні начала можуть виявляти себе в процесі по-різному - залежно від внутрішніх умов і соціально-психологічного рівня того або іншого суспільства. Якщо загальною передумовою, сприяючою появі процесу змагального типу, є наявність певної соціальної свободи і автономії індивідів в суспільстві, то спеціальними умовами, що породжують різні види змагального процесу, служать ступені цієї свободи. Причому, кажучи про свободу, не можна не ураховувати суб’єктивної сторони даного поняття, бо свобода є не просто об’єктивна автономність суб’єкта, але і усвідомлення ним своєї автономності як самостійності. То, що Гегель називав „субстанціальною свободою”, будучи першим ступенем духовного розвитку індивіда, в області судочинства створює передумови для низького різновиду змагальності - обвинувального процесу. Цей ступінь свободи індивіда характеризується тим, що вже є суб’єкт, індивід, що усвідомлює себе як щось окреме від „чисто природних утворень”, але для якого релігійні розпорядження і закони є чимось „в собі” і „для себе”, не має відношення до внутрішнього світу індивіда, його совісті. „Такі закони зовсім не потребують того,