4. Напрям дії - найбільш істотний компонент функції права, воно є свого роду відповіддю права на потреби суспільного розвитку, результатом законодавчої політики, яка концентрує ці потреби і трансформує їх в позитивне право.

Таким чином, функція права - це вияв його іманентних, специфічних властивостей. У функції акумулюються такі властивості права, які витікають з його якісної самостійності як соціального феномена:

1) Функція права витікає з його єства і визначається призначенням права в суспільстві. Функції - це "свічення" єства права в суспільних відносинах. В той же час будучи виявом іманентних властивостей єства, функції не зводяться до них і не є простою їхньою "проекцією". Не можна механічно зв'язувати функції і єство права. Як явище завжди містить момент незалежності від єства, так і функція права має певний ступінь незалежності від його єства.

2) Функція права - це такий напрям його дії на суспільні відносини, потреба в здійсненні якого породжує необхідність існування права як соціального явища. В цьому сенсі можна сказати, що функція характеризує напрям необхідної дії права, тобто такого, без якого суспільство на даному етапі розвитку обійтися не може (регулювання, охорона, закріплення певного виду суспільних відносин).

3) Функція виражає найбільш істотні, головні риси права і направлена на здійснення корених задач, що стоять перед правом на даному етапі його розвитку.

4) Функція права представляє, як правило, напрям його активної дії, що упорядковує певний вид суспільних відносин. Тому однією з самих найважливіших ознак функції права є її динамізм.

5) Постійність як необхідна ознака функції характеризує стабільність, безперервність, тривалість її дії. Про постійний характер функції права можна говорити в тому сенсі, що вона постійно властива праву. Але це не означає, що незмінним залишається механізм і форми її здійснення, які змінюються і розвиваються відповідно до потреб практики.

РОЗДІЛ 3.

ПРИНЦИПИ ПРАВА

3.1. Поняття та класифікація принципів права

У науковій і навчальній літературі принципи характеризують як загальні вимоги до суспільних відносин і їх учасників, а та-кож як вихідні керівні засади, відправні установлення, що вира-жають сутність права і випливають з ідей справедливості й свобо-ди, а також визначають загальну спрямованість і найістотніші ри-си діючої правової системи.

Поняття «принцип» у перекладі з латинської мови означає «початок», «першооснова», «первинність». З давніх давен прин-цип вважався підвалиною, фундаментом будь-якої соціальної си-стеми (в тому числі правової), вимоги якого поширювалися на всі явища, що належали до цієї системи. Принципи не формулюють конкретних прав і обов'язків і не завжди забезпечені конкретни-ми законодавчими санкціями, однак від того, на яких принципах заснований правовий порядок, можна значною мірою судити про характер самої держави (демократична, тоталітарна тощо).

Провідна роль принципів забезпечується прямим чи непря-мим їхнім закріпленням у нормах права. Ті засади, що не за-кріплені у правових приписах, можуть вважатися лише ідеями права, і належать вони до сфери правосвідомості, їх іноді назива-ють «правовими принципами», що передують створенню системи права. У свою чергу, принципи права можуть бути прямо сформу-льовані в законодавстві або ж випливати з його загального смис-лу. При цьому вони стають орієнтиром правотворчої і правозастосовчої діяльності органів держави.

Значення принципів у праві обумовлюється тим, що вони:

мають властивість вищої імперативності, універсальності, за-гальнозначущості, їм притаманні стійкість і стабільність протя-гом невизначено тривалого часу;

спрямовують розвиток функціонування всієї правової системи;

зумовлюють напрями правотворчої, правозастосовчої та іншої юридичної діяльності;

виступають найважливішим критерієм законності дій грома-дян, посадових осіб та інших суб'єктів права;

сприяють подоланню прогалин у праві;

впливають на рівень правосвідомості в суспільстві.

Система принципів базується на їх стійкому зв'язку між особами. Реалізуючи ту чи іншу правову норму, необхідно враховувати принципи всієї правової системи, які надають їй єдиної спрямованості.

Принципи права можна класифікувати за такими підставами:

а) за формою нормативного вираження (тобто за характером нормативного джерела, в якому вони закріплені);

б) за сферою дії (в одній чи в кількох галузях, праві в цілому);

в) за змістом.

За формою нормативного вираження принципи можна роз-поділити на такі, що закріплені в міжнародних та внутрішньодержавних деклараціях, конституціях і в поточному законодавстві. За сферою дії вирізняють загальноправові, міжгалузеві, галузеві та принципи правових інститутів. За змістом бувають загально-соціальні (економічні, політичні та ін.) і спеціально-юридичні І принципи. Можлива й інша класифікація, пов'язана з досліджен- І ням специфічних принципів, властивих певним структурним спільностям, наприклад загальнолюдські (цивілізаційні), типологічні, історичні та ін. Розглянемо деякі з них.

3.2. Загальнолюдські (цивілізаційні) принципи права

Загальнолюдські (цивілізаційні) принципи права безпосередньо визначаються досягнутим рівнем розвитку людства (політичним, економічним, соціальним, моральним тощо) і повинні виступати універсальним критерієм становлення національних правових систем. Вони закріплені в міжнародних правових документах і і частково у внутрішньому законодавстві окремих держав.

Загальнолюдські принципи формуються в перебігу продуктивної взаємодії людського суспільства на фоні виникнення цивілізаційної ідентичності народів і являють собою одне з кращих досягнень людства. Будучи визнаними загальнолюдськими і закріплені в міжнародно-правових документах, ці принципи стають обов'язковими для всіх держав (наприклад, принципи, закріплені в Статуті Організації Об'єднаних Націй від 26 червня 1945 року, в Заключному Акті Наради з безпеки і співробітництва в Європі від 1 серпня 1975 року, Декларації про принципи міжна-родного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва між державами відповідно до Статуту Організації Об'єднаних Націй від 24 жовтня 1970 року та