До зруйнування Нової Січі у 1775 р. на її землях збереглося традиційне правове регулювання землекористування. Земля була об'єктом власності Коша в цілому і вважалася загальновійськовою. Формально кожний член січового товариства міг одержати землю на праві користування. Цим же правом могли скористатися й селяни, що проживали на території «вольностей запорожских». Щороку земля Коша розподілялася між тими, хто міг її обробляти. Цією можливістю користувалися здебільшого старшини та заможні козаки. Земельні ділянки, як правило, відводилися Кошем (іноді паланковим правлінням) на прохання козаків і селян. Землі було багато, що дало змогу козакам самим обирати ділянки, після чого вони одержували від Коша «паспорт», чи «білет» на право користування цією землею і заводили на ній своє господарство - зимівник. Власник зимівника за згодою кошової адміністрації мав право розпорядитися своїм зимівником: продати, заставити, подарувати його. Як правило, зимівник і земля розглядалися як неподільні частини господарства. Заможні козаки нерідко володіли кількома зимівниками. Кошовому отаману П. Калнишевському у 1774 р. належали три зимівники. Двома зимівниками володів полковник Гараджа. У військового писаря Глоби були три зимівники. Землекористувачі платили податок Кошу та виконували інші повинності.

У середині XVIII ст. право Коша на землю було обмежено, частина землі була відібрана царським урядом для військових поселенців та іноземних колоністів. Значна частина землі Коша заселялася селянами, які платили йому за це податок. Січова старшина намагалася перетворити свої хутори-зимівники у свою власність, що їй деякою мірою вдалося зробити після 1775 р.

У XVIII ст. набули значного розвитку правовідносини, пов'язані з різними формами оренди землі.

У праві України другої половини XVII-XVIII ст. існувала добре розроблена система договорів. Вона обслуговувала зростаючі товарно-грошові відносини. Найпоширенішими були договори купівлі-продажу як рухомого, так і нерухомого майна, договори обміну, позики та оренди майна. Існували правові гарантії виконання договірних зобов'язань, їх укладання засвідчувалося записом в актових книгах. Купівля-продаж землі оформлювалася універсалами гетьмана і, на прохання власників, закріплювалася царськими грамотами. За порушення договірних зобов'язань застосовувалися різні санкції.

Крім того, право знало зобов'язання із заподіяння шкоди. Вони розрізнялися залежно від заподіяння шкоди одній особі чи колективу. Збитки обов'язково компенсувалися. В обох випадках особа мала відшкодувати збитки своїм майном чи відпрацювати [20, c. 65-66].

На Правобережній Україні особливою рисою зобов'язального права була заміна застави іпотекою.

Шлюбно-сімейні відносини регулювалися переважно нормами церковного права та нормами звичаєвого права. Шлюбний вік установлювався на основі звичаєвого права. Взяти шлюб могла дівчина після досягнення 16 років, юнак - 18 років. Згода на шлюб тих, хто одружувався, була необов'язковою, але на практиці вона враховувалася. Згода батьків на шлюб дітей була обов'язковою. Порушення цього правила призводило до позбавлення батьківського благословення, а інколи й спадщини. Як і раніше, шлюбно-сімейні відносини регулювалися звичаями, які не завжди збігалися з церковним правом.

Особливістю досліджуваного періоду було те, що шлюбні відносини перебували більшою мірою під контролем громади, місцевих органів влади, ніж церкви. Так, наприклад, запорізький Кіш особливим ордером від 22 січня 1765 р. наказав Самарському полковнику О. Козирі негайно припинити зловживання священиків у формі «здирства» за вінчання.

За часів Катерини II у зв'язку з поділом усього нерухомого майна на родове і нажите свобода заповітного розпорядження родовим майном обмежувалася (його можна було заповідати тільки спадкоємцям за законом). В особливому порядку успадковувалися майоратні володіння на Правобережній Україні.

Обмежувалося також спадкове право козаків і вільних селян. Позашлюбні діти були позбавлені права успадковувати батьківське майно. Кріпаки не мали права без згоди поміщика здійснювати заповітні розпорядження чи приймати заповітне майно [17, c. 84].

4.2. Кримінальне законодавство

У XVIII ст. у кримінальному праві України принципових змін не відбувається. Водночас під впливом імперської ідеології Росії посилюються репресії щодо злочинів проти держави, знижується вік кримінальної відповідальності, посилюються елементи жорстокості, частіше використовується принцип об'єктивного поставлення.

Уточнюється поняття державної зради. Під зрадою переважно розумілася зрада російському царю-імператору. Зрадником було оголошено гетьмана І. Мазепу. А гетьмана П. Полуботка було обвинувачено у зраді лише за те, що він порушив клопотання про відновлення порядку взаємовідносин України та Росії, встановленого за часів Б. Хмельницького. Ці дії Полуботка уряд розцінив як сепаратизм, що, на думку імперської адміністрації, було зрадою.

Важливе місце у системі правопорушень посідають злочини проти православної віри (богохульство, чарівництво та ін.). На відміну від юридичної практики Росії і, особливо, Речі Посполитої, такі судові справи на Лівобережній Україні були рідкістю. На Правобережній Україні до кінця XVIII ст. було зареєстровано близько ста справ про чаклування та чарівництво.

Найнебезпечнішими службовими злочинами вважалися казнокрадство та хабарництво, досить поширені серед посадових осіб України, втім, як і Росії.

У XVIII ст. досить поширеними були злочини проти порядку управління. Юридична практика того часу перенасичена адміністративно-кримінальними справами, особливо пов'язаними зі злочинами, спрямованими проти російської адміністрації на території України [ 13, c. 48]. На території Нової Січі до злочинів проти порядку управління відносилися навіть такі діяння, як самоуправне підвищення цін, норм продажу товарів та продуктів, установлених Кошем, приведення на Січ жінки, пияцтво під час несення служби чи військового походу та ін.

До майнових злочинів належали крадіжка, пограбування, гайдамацтво, підпалювання та інші види знищення чужого майна. Найдетальніше закон регламентував крадіжки. Кваліфікованою вважалася крадіжка, здійснена під час стихійного лиха, з військових сховищ, у товариша, в церкві.