Кримінальне право знало злочини проти моральності. Суворому покаранню піддавався запорізький козак, який «порочит женщину по пристойности», оскільки такий злочин «к обесславлению всего войска запорожского простирается». Серед видів злочинів, раніше невідомих в Україні, з'явилося старцювання. Петро І установив кримінальну відповідальність не тільки за старцювання, а й на давання милостині. Ці положення діяли і в Україні. Як юридичний казус можна розглядати Указ Сенату 1759 р. про дозвіл киянину Зимовичу на «собирание от доброхотных дателей милостыни».

Як і раніше, вид і розмір покарання залежали від соціального становища злочинця і потерпілого. За вбивство збіглого селянина винний карався грошовим штрафом. На Правобережній Україні шляхтич, який убив просту людину, карався теж штрафом і був зобов'язаний відшкодувати збитки родині вбитого. Просту ж людину за вбивство шляхтича страчували. Привілейоване становищі-козацької старшини, української шляхти і дворянства виявлялося також у тому, що коли будь-хто з них вчиняв злочин, він, як правило, підлягав значно легшому покаранню, ніж проста людина, яка вчинила таке ж діяння.

Загострення класової боротьби зумовило посилення кримінальної репресії, що досягалося не тільки переглядом чинного законодавства чи правового звичаю, а й широким застосуванням нових кримінально-правових норм, уведенням нових видів покарання, а також поширенням на територію України російського кримінального права, зокрема військово-кримінальних законів. Відомий історик права і судочинства О. Левицький зазначав, що у другій половині XVIII ст. в Україні «правосудие немилосердно вешало «разбойников» за ту вину, за которую есче совсем недавно отсекали только руку, ногу или отрезали нос или ухо...».

Вища міра покарання - страта - поділялася на просту та кваліфіковану. Проста страта полягала у відсіканні голови, повішанні та розстрілі. В окремих випадках застосовувалося утоплення, про що свідчать запорізькі архіви 1700 р.: «Насыпав за пазуху песку, посадить его в реку Чортомлык». Для посилення страждань приреченого на смерть та найбільшого залякування населення застосовувалися кваліфіковані види страти: четвертування - відсікання кінцівок, а потім голови; колесування - роздроблення кісток і покладення тіла злочинця на горизонтально встановлене колесо, з тим щоб його п'яти стикалися з головою; посадження на кіл (палю); підвішування за ребро на гак; закопування живцем у землю. Останнє покарання застосовувалося до матерів-дітовбивць. Запорожців за вбивство товариша закопували в землю живцем разом з убитим.

Кваліфіковану страту часто застосовували, щоб покарати козаків за гайдамацтво. 22 серпня 1771 р. військовий суддя М. Тимофеев наказав полковнику Самарської паланки стратити захоплених гайдамаків у такий спосіб: «Разбойников и смертоубийцев, хотя некоторых тем же жребием, виселицею, а других их товарищей, поелику они перешли все пределы нашей умеренности... непосредственно в Самаре казнить смертью - Каленика Донця потягнуть на железной в столпе спины, а Степана Тарана зацепить ребром на крюк». Тіла страчених тривалий час залишали на місці страти [3, c. 25-26].

Тілесні покарання поділялися на ті, якими завдавалося каліцтво, та на болючі. До перших належали відсікання носа, вуха, кінцівок. У 1765 р. у вироку щодо двох засуджених за крадіжку вказувалося: «Чтобы впредь воровать не дерзали, при народном собрании по единой ноге выломать». Але на прохання запорожців «ног не ломано, да только киями жестоко до полусмерти поприбивано и в шпиталь козацкий отданы».

З болючих тілесних покарань найтяжчим було биття батогом, яке нерідко було замаскованою стратою. Застосовувалося також биття киями - палицями, що також могло призвести до смерті покараного. Забивання біля ганебного стовпа було у запорожців найпоширенішим видом страти. Такому покаранню винні підлягали за крадіжки, гайдамацтво, дезертирство та ін. В ордері Коша від 10 червня 1769 р. паланковим полковникам пропонувалося карати на базарах прилюдно козаків, які ховалися від служби, а потім під вартою відправляти на Січ. 10 червня 1770 р. кошовий отаман П. Калнишевський наказав курінним отаманам розшукати козаків, що втекли, «и по сыску по двести киев дать, а потом посадить до стовпа и содержать под караулом в оного до повороту нашего с походу». З метою загального запобігання злочинів та залякування усі перелічені види покарання здійснювалися при народі. Кожна людина за власним бажанням могла брати участь у його виконанні.

Кримінальне право виходило з реальності покарання, тому вироки виконувалися навіть за відсутності злочинця (якщо він був утікачем). Одним із таких прикладів є повішання за наказом царя у Глухові опудала гетьмана Мазепи. Широке застосування заслання було зафіксоване в «Правах, за якими судиться український народ». Найчастіше до заслання засуджувалися противники царизму [8, c. 212].

Серед видів покарання було й позбавлення волі. В'язниць, як правило, не існувало, засуджених тримали у сараях, хатах при військових урядах, пушкарнях, камерах при ратушах. Ув'язнення часто поєднувалося з «заковыванием в железа», приковуванням до стовпа чи гармати. В'язні мали самі себе утримувати, випрошуючи милостиню у населення. Строк перебування в ув'язненні становив під чотирьох тижнів до року, але найчастіше він не вказувався.

Починаючи з другої половини XVIII ст. поширився новий вид покарання - заслання на каторгу (довічно або на певний строк). Каторжан використовували на важких роботах (побудові фортець, у копальнях тощо). Десятки тисяч українських селян і козаків було заслано на каторгу до Сибіру після придушення антифеодальних виступів. На сибірську каторгу було заслано й М. Залізняка - керівника народного повстання на Правобережній Україні у 1768 р.

На Запорізькій Січі