З утвердженням Російського абсолютизму тюремне ув'язнення набуває широкого застосування як покарання за злочини проти влади, порядку управління, проти честі, за душогубство та ін. Тільки наприкінці XVIII ст. російський уряд робить спроби регламентувати тюремне ув'язнення.

Значного поширення набули ганебні покарання. Одним з них було прив'язування злочинця на майдані під час ярмарку до стовпа, і кожний бажаючий міг піддати його тілесному покаранню. У такий спосіб карали злодіїв, поки вони не повернуть украдене; нерідко це тривало 2-3 дні. В Новій Січі як ганебне покарання практикувалося посадження злочинця на дерев'яну кобилу. В одному з листів Коша говорилося: «Мы того человека приковали было к кобылице за свое злое дело, т.е. за злодейство, что многия в курене вещи покрал...».

Щодо української шляхти застосовувалися особливі форми позбавлення честі і прав. Позбавлення честі представника феодального стану розглядалося як серйозне покарання.

Майнові покарання полягали у накладенні штрафу, відрахуванні з платні, конфіскації усього чи частини майна злочинця. У судових документах цього періоду штрафи називалися «виною». Вони диференціювалися на «вину рядову», «панську», «до шкатули войськовой», «вину злодейскую», «вину паненскую». Такий вид покарання, як відшкодування за «моральну кривду», іменувався нав'язкою. З середини XVIII ст. до нав'язки, як правило, стали додавати визначення «шляхетская», оскільки вона присуджувалася на користь козацької старшини, котра прирівнювалася до шляхти.

Перелічені види покарання підрозділялися на основні й додаткові. Усе майно засудженого гетьмана Самойловича було конфісковане - одна половина пішла до військового скарбу, друга - у царську скарбницю. Конфісковано було і майно останнього отамана Запорізької Січі - Калнишевського.

У зв'язку із широким застосуванням норм звичаєвого права окремі покарання мали архаїчний характер. Так, обвинувачення у чаклунстві каралося штрафом на користь церкви, накладанням церковної епітимії, відшкодуванням збитків (якщо вони були реальними) [18, c. 175].

4.3. Процесуальне законодавство

В Україні існували дві форми процесу: обвинувально-змагальний та слідчий (інквізиційний). Як і раніше, не було чіткого поділу процесу на кримінальний та цивільний, хоча вже намітилася тенденція розглядати цивільні справи в межах обвинувально-змагального, а кримінальні - в межах слідчого процесу [19, c. 231].

На початку XVIII ст. процес був переважно гласним і відкритим. У ньому могли брати участь сторонні особи, які висловлювали гною думку щодо справи, порушували клопотання. Згодом поширення набувають закриті процеси, особливо кримінальні.

До останньої чверті XVIII ст. все населення України вважалося правоздатним. Відповідно до «Литовського Статуту» неправоздатними були тільки «баніти» (невільники), «безчесні», «прокляті». Законодавство не визнавало дієздатними: дітей, розтратників, психічно хворих, німих, залежних селян, якщо їх пан не виступав «асистентом».

Особи, які виступали у судовому процесі з вимогами чи захистом від претензій, називалися процесуальними сторонами. Вони Прали участь у розгляді цивільних і кримінальних справ. Сторона, яка висувала вимогу, іменувалася «поводом», «актором», «кредитором», «інстигатором», «укрівдженим», «жалоблівою стороною», «чолобитником», «доносителем». Сторона, яка захищалася, називалася «позваною», «злодійською», «відвітною». З XVIII ст. набули поширення терміни відповідно «позивач» та «відповідач».

Недієздатні особи, а також позивач чи інший заінтересований учасник процесу мали свого представника на суді, який називався «прокуратором», «патроном», «адвокатом», «повіреним». Відповідно до Зводу 1743 р. «адвокатом, пленіпотентом, прокуратором, повіреним називається той, хто в гучній справі з доручення когось, замість доручителя на суді обстоює, відповідає і розправляється». За професійними адвокатами закріплюється назва «присяжні повірені», яка була затверджена судовою реформою 1765 р. Після скасування Гетьманщини при Генеральному військовому суді функціонували чотири призначені адвокати. За ордером Малоросійської колегії від 20 червня 1767 р. адвокатів було введено до складу нижчих судів.

Позов, позовна скарга подавалися усно, як у цивільних, так і в кримінальних справах. Лише після розпорядження Апостола скарги стали прийматися у письмовому вигляді. З подачею позову починалася так звана судова контраверсія.

Попереднє слідство здійснював сам позивач - потерпілий, а в кримінальних справах, що зачіпали інтереси держави, - адміністративно-судові органи. Слідчі дії у судових документах називалися «шлякуванням».

Потерпілий мав повідомити про правопорушення у найближчу державну установу, пізніше - в суд. Повідомлення реєструвалося у спеціальній книзі. Після цього потерпілий опитував усіх, хто щось знав про злочин. Якщо злочинець залишив слід, починалося його переслідування - «погоня». Потерпілий мав право сам захопити злочинця «на гарячому» і привести його до суду. Суди вживали до злочинця заходи впливу - брали під варту, накладали арешт на його майно [16, c. 59].

Упродовж XVIII ст. дедалі частіше відмовляються від гласного розгляду справ.

Судочинство було усним. У суді вживалася здебільшого українська мова, але вона перебувала під значним впливом мов сусідніх народів та латині. З середини XVIII ст. застосування російської мови на Лівобережній Україні значно посилилося, тому протоколи судових засідань почали складатися на цій мові. Ведення протоколів було обов'язковим. За інструкцією Апостола вони підписувалися усіма членами суду. З 1783 р. було введено канцелярське судочинство, суд відбувався суворо «за формою».

Розгляд справ у суді починався з перевірки присутності сторін. Злісне ухилення відповідача від явки до суду призводило до повного задоволення позову потерпілого. Сторони були зобов'язані в процесі судоговоріння («завод свой выговорить») і в наступні три дні викласти усе на папері та обмінятися копіями документів. Далі йшли допит і дослідження доказів. Доказами вважалися власна заява, показання свідків, речові докази, висновки експертів. Інститут судово-медичних експертів офіційно був