Свідків приводили до суду сторони, їх мало бути не менше двох. Законодавство та судова практика розрізняли свідків звичайних та офіційних. Звичайні свідки - це приватні особи, які були заінтересовані у справі та свідчили про факти, пов'язані з нею. Офіційні свідки - це також заінтересовані у справі особи, які перебували при суді; ними були розшукувач і возний. Правдивість показань сторін та свідків забезпечувалася присягою чи співприсяганням. Сторона, яка відмовлялася від присяги, програвала справу.

Нерідко суд вдавався до застави - «викидщини». Сторона, яка прагнула переконати суд у власній правоті, виставляла певну суму грошей чи пропонувала ушкодити їй здоров'я, навіть позбавити її життя, якщо вона виявиться неправою. Предмет застави йшов на користь адміністрації чи суду.

У кримінальних справах для одержання показань обвинуваченого чи свідків застосовувалося катування у вигляді так званої «проби», «квестії», «муки». Звільнялися від них шляхта, духовенство, урядовці вищих рангів, божевільні, старі (понад 70 років), малолітні, вагітні жінки. Після 1716 р. подавання і дослідження доказів у судах України регулювалися нормами «Краткого изображения процессов» - збірника процесуальних законів Росії.

Судовий процес завершувала судова постанова - «декрет». У XVIII ст. вирок суду в кримінальних справах почав називатися «мнение», постанова в цивільних справах - «решение». Крім того, суди приймали постанови, що стосувалися окремих питань судочинства. Вони ухвалювалися більшістю голосів членів суду. Спочатку постанови виносились усно, потім їх записували у судові книги «для пам'яті».

Сторона, яка була незадоволена вироком чи рішенням суду, могла порушити клопотання про їх скасування. Для цього використовувалися звичайні або надзвичайні правові засоби. Звичайні засоби (скарга на суддів, апеляція) застосовувались тоді, коли судова постанова ще не набула чинності. Надзвичайні засоби (відновлення розгляду справи) можна було застосовувати лише після набрання постановою чинності.

Скарга на суддів подавалася до вищого суду. У ній йшлося про те, що судді, зловживаючи службовим становищем, винесли неправомірне рішення. Верховний суд міг скасувати скаргу чи задовольнити її. Якщо рішення скасовувалося, на суддів покладався обов'язок відшкодувати усі судові витрати.

Сторона, яка була незадоволена вироком чи рішенням, мала заявити про свій намір, подати апеляцію та вказати причини оскарження. Апеляція подавалася у 10-денний строк після винесення судової постанови. Скасовуючи рішення чи вирок, апеляційне інстанція могла вносити в них значні зміни, навіть ухвалити нову постанову, а також надіслати справу на новий розгляд. Але найчистіше апеляційна інстанція залишала скаргу без задоволення.

Відновлення процесу було надзвичайним засобом перегляду рішення чи вироку. Причин для відновлення було багато, головна з них - виникнення обставин, що раніше не були відомі суду, сторонам та їхнім представникам. На практиці процес відновлювався, зокрема, у разі встановлення факту зловживання суддів та учасників процесу.

Судові рішення виконували місцеві уряди чи самі суди, З XVIII ст. їх виконувала особа, що служила в суді, - возний. Вироки виконував кат («містр»), іноді самі засуджені.

У середині XVIII ст. на Правобережній Україні процес зі змагального перетворився на інквізиційний. Судочинство характеризувалося формалізмом і здійснювалося на латині [10, c. 97].

У Новій Січі вищою судовою інстанцією був кошовий суд. Вій керувався переважно нормами «козацького права» і «здоровим глуздом». Винесені судом вироки фактично не підлягали оскарженню, ніхто не міг їх скасувати чи змінити. Судові вироки, особливо до суворих покарань, наприклад до «страти на горло», виконувалися відразу після проголошення вироку. У Січі за формальної рівності усіх суб'єктів правовідносин суди діяли вельми диференційовано, визначаючи вину і міру покарання козака або представника іншого стану. Так, козакам частіше призначали м'якше покарання або взагалі звільняли їх від нього. Козацький суд мав і власні інтереси під час розгляду справ. Так, у 1747 р. розглядалася справа п'яти козаків, які пограбували двох чумаків, одного з яких убили. Винним було призначено «с мертвым телом схоронить в яму...», але на прохання вдови повернути майно суд відповів, що «по их запорожскому обыкновению разделили (имущество потерпевшего) по себе». Скарга потерпілої до самої імператриці результату не мала [6, c. 115].

ВИСНОВОК

Отже, розвиток права в Україні у першій половині ХVІІІ століття невід’ємно пов’язаний з процесом його кодифікації. Найбільш визначним результатом такого процесу стало створення Зводу законів під назвою «Права, за якими судиться малоросійський народ». Ця пам'ятка заслуговує уваги і доброї пам'яті нащадків тому, що:

вона ґрунтувалася на усьому багатстві оригінального національного правового матеріалу, який мала Україна;

упорядники цієї пам'ятки поставили перед собою благородну мету: за допомогою кодифікованого права України відтворити і відстояти права і вільності українського народу.

Норми Зводу розташовувалися за такою системою і відображали такі галузі права, що в основному склалися на той час: державне право; кримінальне право; цивільне право; процесуальне право.

Звід досить детально регулював цивільні правовідносини, чітко визначав основні інститути цивільного права, характеризував суб'єктів цивільного права, об'єкти, право власності, договірне право. Розділ, присвячений процесуальному праву, в першій своїй частині регулював судоустрій, а в другій - судочинство.

Звід був типовим кодексом феодального права, яке забезпечувало економічне панування українських феодалів - козацької старшини і шляхти.

Поряд зі Зводом необхідно відзначити й інші, менш вдалі, однак спроби систематизації правових норм. До них відносять «Суд и расправа в правах малороссийских...», збірник «Книга Статут и прочие права малороссийские», упорядкований у 1764 р. юристом-практиком В. П. Кондратьєвим переказ тексту Великого Литовського статуту в стислому вигляді під назвою «Экстракт». Незважаючи на їх недоліки, вони залишаються визначною пам’яткою в історії розвитку українського