Військові злочини, вчинені військовослужбовцями, які входять до складу з’єднань та військових частин Чорноморського флоту Російської Федерації, дислокованих на території України, є злочинами проти Російської Федерації, а тому згідно з міжнародними договорами України у справах про їх вчинення застосовується законодавство Російської Федерації [10].

За загальним правилом, встановленим у відповідній міжнародній Угоді, військовослужбовці національних складових частин спільного українсько-польського військового миротворчого батальйону несуть кримінальну відповідальність згідно з чинним законодавством держави, громадянами якої вони є. Проте, якщо протиправні дії військовослужбовця не пов’язані з виконанням службових обов’язків, він несе кримінальну відповідальність згідно з законодавством держави Сторони, на території якої вчинено протиправну дію. Якщо дії військовослужбовця вчинені у зв’язку з виконанням службових обов’язків, то військові власті направляючої держави мають першість у здійсненні юрисдикції по відношенню до цього військовослужбовця щодо злочинів, спрямованих виключно проти майна або безпеки цієї держави та злочинів виключно проти особи або майна іншого члена збройних сил цієї держави або їх цивільного персоналу, а власті приймаючої держави мають першість у здійсненні юрисдикції по відношенню до цього військовослужбовця у випадку інших злочинів.

Громадяни України, які проходять альтернативну службу, не є військовослужбовцями.

Із спеціальним суб’єктом військових злочинів як специфічною їх ознакою пов’язані деякі питання кваліфікації цих злочинів.

Згідно з частиною 3 ст. 401 КК, співучасть у військових злочинах осіб, не зазначених у цій статті, тягне відповідальність за відповідними статтями розділу XIX Особливої частини КК. Це положення є законодавчим визначенням принципу відповідальності співучасників злочинів зі спеціальним суб’єктом. Іншими словами, виконавцями будь-якого злочину, передбаченого ст. ст. 402-435, можуть бути лише військовослужбовці, а іншими співучасниками – й цивільні особи (наприклад, як пособник – у разі підробки документів, які стали підставою незаконного звільнення з військової служби, або як підбурювач – у разі схиляння військовослужбовця до викрадення зброї тощо) [36; с.345].

Цивільні особи не можуть бути співвиконавцями військових злочинів. Тому у разі, коли військовослужбовець і цивільна особа спільними зусиллями виконують об’єктивну сторону військового почину, остання несе відповідальність за вчинення військового злочину як пособник (кваліфікуюча ознака «за попередньою змовою групою осіб» у цьому випадку не застосовується). Так само кваліфікуються і дії цивільної особи, яка вчинила діяння, що містить ознаки військового злочину, замість військовослужбовця (наприклад, якщо військовослужбовець схилив цивільну особу до умисного знищення військового майна. При цьому такий військовослужбовець визнається виконавцем злочину).

Окремі військові злочини можуть бути вчинені лише військовослужбовцями (військовозобов’язаними), для яких властиві спеціальні ознаки, що піддягають встановленню у кожній конкретній кримінальній справі. Такими військовослужбовцями (військовозобов’язаними), зокрема, є військова службова особа (ст. ст. 423-426), військовий начальник (ст. 427), командир військового корабля, особа зі складу команди військового корабля (ст. 428), підлеглий (ст. ст. 402-405), особа, яка входить до складу варти (вахти) або патрулю (ст. 418), особа, яка входить до складу наряду з охорони державного кордону України (ст. 419), особа, яка входить до складу сил бойового чергування (бойової служби) (ст. 420), особа, яка входить у добовий нарад частини (крім варти і вахти) (ст. 421), особа, якій були довірені документи або матеріали, що містять відомості військового характеру, які становлять державну таємницю, а також предмети, відомості про які становлять державну таємницю (ч. 2 ст. 422), український військовослужбовець, який перебуває у полоні (ст. 431) тощо. Виконавцями перелічених злочинів можуть бути лише особи, які мають відповідні ознаки. Інші військовослужбовці (військовозобов’язані), а так само цивільні особи можуть нести відповідальність за вказані злочини тільки як організатори, підбурювачі чи пособники [42, с.86].

Слід зазначити, що в окремих випадках військовослужбовець не може бути суб’єктом загальнокримінальних злочинів. Наприклад, такі порушення законів та звичаїв війни, вчинені військовослужбовцем, як мародерство, насильство над населенням у районі воєнних дій, погане поводження з військовополоненими або цивільним населенням, вчинене неодноразово, пов’язане з особливою жорстокістю чи спрямоване проти хворих і поранених, тягнуть відповідальність за ст. ст. 432, 433 і 434 КК.

Положення, що міститься у ч. 4 ст. 401 КК, означає, що особа, яка вчинила військовий злочин, може бути звільнена від кримінальної відповідальності, як правило, за певних, дещо особливих, умов.

За загальним правилом, звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку із вчиненим військовим злочином поєднується із застосуванням до військовослужбовця (військовозобов’язаного) дисциплінарного стягнення. У разі вчинення військовослужбовцем (військовозобов’язаним) іншого, не військового злочину, звільнення його від кримінальної відповідальності застосування дисциплінарного стягнення не тягне. Проте питання про накладення дисциплінарного стягнення на військовослужбовця (військовозобов’язаного), звільненого від кримінальної відповідальності, може судом не ставитися у разі, коли на момент розгляду справи судом, наприклад: а) військовослужбовець підлягає звільненню з військової служби у запас або відставку у зв’язку з його непридатністю до неї за станом здоров’я у мирний час або взагалі; б) військовозобов’язаний підлягає звільненню з навчальних, перевірних або спеціальних зборів з подальшим звільненням з військової служби у відставку у зв’язку з його повною непридатністю до неї за станом здоров’я. Більш детально про особливості звільнення військовослужбовців від кримінальної відповідальності слід дивитися коментар до ст. 44 КК.

Розмежування військового злочину і дисциплінарного проступку здійснюється за правилом, що випливає із ч. 2 ст. 11 КК, але тільки у разі, якщо