Стаття 156 Кримінального кодексу Російської Федерації встановлює відповідальність за невиконання або неналежне виконання обов'язків, пов'язаних із вихованням дітей батьками чи іншими особами, які їх замінюють, а також працівниками навчально-виховних закладів, коли це поєднано з жорстоким поводженням з неповнолітніми. Вважаємо, що таку норму було б доцільно запровадити у наше законодавство та розробити механізм розгляду скарг дітей на жорстоке поводження з ними у сім'ї і за її межами [12, c. 223].

На нашу думку, важливим питанням є правове становище потерпілих. Згідно зі ст. 49 КПК України потерпілим визнається особа, якій злочином заподіяно моральну, фізичну або майнову шкоду. Жертва злочину набуває статусу учасника процесу з моменту винесення слідчим постанови про визнання особи потерпілою.

Відповідно до названої раніше Декларації ООН особа може вважатися жертвою незалежно від того, чи був засуджений правопорушник, а також незалежно від родинних відносин між правопорушником і жертвою. Поняття "жертва" у певних випадках включає близьких родичів або утриманців безпосередньої жертви, а також осіб, яким було заподіяно шкоду при спробі надати допомогу жертвам, що перебувають у тяжкому стані [18, c. 62].

Згідно з ч. 5 ст. 49 КПК України в справах про злочини, внаслідок яких настала смерть потерпілого, права, передбачені цією статтею, мають його близькі родичі. Вичерпний перелік цих прав міститься у п. 11 ст. 32 КПК України. Вбачається, що така норма не забезпечує належного захисту прав людей похилого віку та інвалідів, які часто проживають одні, не маючи близьких родичів. Між тим, у потерпілих можуть бути інші особи, які хоч за законом не є близькими родичами, але є для них близькими людьми. Наприклад, фактична дружина, племінники, двоюрідні брати та сестри.

Більше того, порівняно з іншими учасниками процесу ст. 49 КПК України передбачає обмежений перелік прав потерпілого, що Давить його у нерівне становище з обвинуваченим.

Громадянин, визнаний потерпілим від злочину, або його представник має право: давати показання в справі; надавати докази; заявляти клопотання; знайомитися з матеріалами справи з моменту закінчення попереднього слідства, а у справах, де попереднє слідство не проводилося, після віддання обвинуваченого до суду; брати участь у судовому розгляді; заявляти відводи; подавати скарги на дії особи, яка проводить дізнання, слідчого, прокурора і судді, а також подавати скарги на вирок або ухвали суду і постанови судді.

Зауважимо, що законодавство деяких країн передбачає обов'язкову участь потерпілих і врахування їхньої думки під час розгляду таких питань, як умовно-дострокове звільнення засуджених від покарання, передача на поруки (у стадії попереднього слідства) або закриття справ з інших підстав. Тому було б доцільним запровадити обов'язкове складання протоколу про оголошення потерпілому чи заявникові про закриття справи або відмову в її порушенні. В цих протоколах має зазначатися про роз'яснення прав, передбачених статтями 236 – 236-6 КПК України.

На сьогоднішній день навіть менш вразливі верстви людей, які виступають як потерпілі, слабо захищені. Слідчі продовжують хибну практику, сповіщаючи обвинувачуваному, його родичам про місце проживання потерпілих, пропонують домовлятися між собою. За таких обставин не може йтися про належний захист потерпілих.

Велике значення має відшкодування потерпілим матеріальної та моральної шкоди, заподіяної злочином. Відповідно до ст. 28 КПК України особа, якій злочином заподіяно матеріальну шкоду, може пред'явити цивільний позов до обвинуваченого або осіб, які несуть матеріальну відповідальність за його дії. Згідно зі ст. 50 КПК України про визнання особи цивільним позивачем слідчий виносить постанову, а суд — ухвалу. Оскільки у зазначених нормах не були передбачені аналогічні права для потерпілих у разі заподіяння їм моральної шкоди, в проекті нового КПК України цю прогалину усунуто [4, c. 79-80].

Ще не існує сталої практики щодо розмірів моральної шкоди від злочину. Суди приймають різні рішення за майже однакових обставин. Є випадки стягнення моральної шкоди за тілесні ушкодження в більшому розмірі, ніж у зв'язку зі смертю. Отже, назріла необхідність розробити чіткі критерії визначення розмірів моральної шкоди за різні види злочинів. Потребують удосконалення й деякі інші правові норми, що стосуються відшкодування завданої потерпілим матеріальної та моральної шкоди за рахунок держави, з наступним стягненням збитків із засуджених у дохід держави у порядку регресу.

Як зазначено у § 12 вищеназваної Декларації ООН, у випадках, коли компенсацію неможливо отримати в повному обсязі від правопорушника або з інших джерел, держави повинні надавати компенсації: а) жертвам, які внаслідок злочинів дістали тяжкі ушкодження або значно погіршили своє фізичне чи психічне здоров'я; б) сім'ям, зокрема утриманцям осіб, які померли або стали недієздатними внаслідок злочину.

Зважаючи на досвід зарубіжних країн, для поліпшення виконання рішень про компенсацію потерпілим варто надати таким виплатам пріоритетного значення порівняно з іншими майновими стягненнями з правопорушника.

Особливості віктимологічної профілактики серед неповнолітніх випливають зі специфіки самого її об'єкта. Проаналізуємо ці особливості виходячи з теоретичних засад віктимології. Основним фактором віктимності неповнолітніх є їх вік. Ця віктимність у свою чергу обумовлена двома чинниками:

1) незавершеністю формування