По-четверте, виконавча влада відрізняється від інших гілок влади специфічними методами свої діяльності, що використовуються для досягнення її цілей. Цю владу характеризує поєднання таких основних елементів механізму проведення в життя владної волі, як примус, маніпулювання, переконання, авторитет, традиція тощо [7, с. 36].

Таким чином, виконавча влада – це одна з гілок державної влади, основним призначенням якої є організація виконання законів та інших нормативно-правових актів, реалізація зовнішньої та внутрішньої політики держави, охорона прав і свобод людини і громадянина, що здійснюється через побудовану на принципі вертикальної підпорядкованості систему спеціально створюваних і наділених відповідною компетенцією органів:

Сьогодні виконавчій владі, її органам відводиться значна роль у функціонуванні державного механізму, їх вивченню приділяється більша увага, ніж у попередні десятиріччя. Але й до цього часу українським законодавством не врегульовано багато питань, пов’язаних з правовим статусом органів виконавчої влади, з принципами й порядком їх діяльності та взаємодії з органами інших гілок влади. Крім того, є об’єктивна необхідність у вдосконаленні структури та системи виконавчої влади.

Аналіз норм чинної Конституції України дозволяє більш обґрунтовано оцінити наслідки впливу окремих конституційних вимог на власне можливість і рівень виконання найбільш важливих цілей і завдань адміністративної реформи, не виключаючи у цьому впливі і наявності деяких обмежень щодо зазначеного виконання.

1. Почати доцільно з визначеної Концепцією стратегічної мети реформування, згідно з якою Кабінет Міністрів повинен стати «центром» державного управління [33, с. 29]. Такий намір цілком зрозумілий, оскільки добре відомо, що найкращі результати діяльності ієрархічно організованої соціальної системи можуть бути забезпечені за умови її моноцентричної, а не поліцентричної побудови. Тобто за умови, коли усі структурні ланки системи підлягають владно-розпорядчому впливу з одного, а не з кількох керуючих центрів.

2. В ході законодавчого забезпечення адміністративної реформи має бути зроблено особливий акцент на максимально суворій і чіткій визначеності компетенційних прерогатив Кабінету Міністрів з метою запобігти невиправданому розширенню дискреційних (тобто здійснюваних за власним вільним розсудом) повноважень глави держави. Адже така тенденція може фактично загрожувати поступовою втратою належної самостійності і дієвості уряду, що повинен мати якість «вищого органу в системі органів виконавчої влади» (частина перша ст. 113 Конституції України). В той же час саме втіленню в життя цього конституційне визначеного статусу Кабінету Міністрів Концепція надає першочергового значення.

3. Певному коригуванню підлягає завдання законодавчого визначення серед основоположних напрямів діяльності уряду такого, як «вироблення стратегічного курсу виконавчої влади щодо здійснення внутрішньої та зовнішньої політики держави» [28, с. 63]. За логікою Конституції України, зазначений курс має вироблятися відповідно до «засад внутрішньої і зовнішньої політики», визначення яких покладено на Верховну Раду України (п. 5 ст. 85). Офіційне закріплення даного курсу має здійснюватись у формі Програми діяльності Кабінету Міністрів, яка потребує схвалення Верховної Ради (частина четверта ст. 114).

4 Певного додаткового тлумачення вимагає завдання щодо законодавчого запровадження принципу, за яким у системі органів виконавчої влади «не може бути органів, які б не були безпосередньо чи опосередковано підпорядковані уряду» [16, с. 224]. Хоча цей принцип цілком закономірно має підтверджувати статус Кабінету Міністрів як «вищого органу в системі органів виконавчої влади», проте при запровадженні даного принципу мають враховуватись деякі особливості його реалізації.

5 Заслуговує на увагу вплив відповідних конституційних положень на запровадження передбаченого Концепцією нового підходу до визначення складу центральних органів виконавчої влади (далі – ЦОВВ) шляхом розмежування у ньому кількох видів (груп) ЦОВВ 1) міністерств, 2) державних комітетів, 3) ЦОВВ із спеціальним статусом [4, с. 11]. Нагадаємо, що Конституція України не дає чіткої відповіді стосовно видового складу ЦОВВ, використовуючи у кількох випадках загальне формулювання «міністерства та Інші центральні органи виконавчої влади» (частина п’ята ст. 114, частина третя ст. 117 Конституції України).

При цьому в Конституції, як і в поточному законодавстві, не визначено, а серед фахівців не має однозначного тлумачення питання, чому за сучасних умов згадані органи виконавчої влади мають саме назву «центральні». Слід вважати, що існування назви «центральні органи виконавчої влади» зумовлено встановленою Конституцією України трирівневою моделлю системи органів виконавчої влади, що об’єднує рівень (1) вищого органу у системі органів виконавчої влади, рівень (2) центральних і рівень (3) місцевих органів виконавчої влади.

У контексті Конституції центральні органи виконавчої влади є безпосередньо підвідомчими урядові органами, тобто органами нижчого (щодо уряду) щабля, які забезпечують або сприяють формуванню і втіленню в життя урядової політики у відповідних сферах управління, здійснюють керівництво дорученими їм сферами і несуть відповідальність за стан їх розвитку перед Президентом України і Кабінетом Міністрів.

З огляду на наведене, перша вагома проблема полягає в тому, що не на всі види ЦОВВ однаковою мірою можуть бути поширені зазначені ознаки. Зокрема, це стосується міністерств.

Друга серйозна проблема породжується існуванням специфічної групи ЦОВВ – зі спеціальним статусом. Як відомо, концептуальним підґрунтям утворення такого виду ЦОВВ став визначений Конституцією України особливий порядок призначення на посади та звільнення з посад керівників Антимонопольного комітету, Фонду державного майна і