Таким чином, підозрюваний та обвинувачений у кримі-нальному процесі не зобов'язані доводити свою невинність. Вони апріорі вважаються невинними, якщо їх провину не до-вели уповноважені на це суб'єкти кримінального процесу, і доти, доки їх провина не буде підтверджена обвинувальним вироком суду.

Ст. 4 КПК України передбачає, що всі заходи, які вжива-ються для встановлення події злочину, осіб, винних у вчиненні злочину, та їх покарання зобов'язані здійснити орган дізнан-ня, слідчий, прокурор та суд. Ст. 22 КПК України також по-кладає тягар (обов'язок) доказування всіх обставин справи на вказаних суб'єктів.

Аналізуючи питання про суб'єкти доказування, не можна обійти увагою низку важливих моментів.

1. Однією з гарантій встановлення об'єктивної істини у справі є забезпечення справжньої процесуальної самостійності та незалежності слідчого і особи, яка провадить дізнання. Для цього, на наш погляд, необхідно створити єдиний незалежний орган (комітет). Підрозділи боротьби з організованою зло-чинністю, карного розшуку, боротьби з економічною злочин-ністю та інших оперативних служб мають бути об'єднані в єдину організацію - кримінальну міліцію. На слідчих та пра-цівників кримінальної міліції доцільно поширити статус недо-торканності аналогічно статусу недоторканності суддів та на-родних депутатів.

2. На сьогодні реалізація проголошеного законом прин-ципу процесуальної самостійності та незалежності слідчого і особи, яка провадить дізнання, стає проблематичною в силу протиріччя даному принципу законоположень, які визнача-ють статус прокурора. Наприклад, закон наділяє прокурора (ст. 227-230 КПК України) командно-розпорядчими функція-ми по відношенню до слідчого та особи, яка провадить дізнання. Зокрема, письмові вказівки прокурора у справі є для цих осіб обов'язковими до виконання.

Реалізація даного положення на практиці викликає низку запитань та проблем. По-перше, чому слідчому надане право суперечити вказівці прокурора про притягнення особи як об-винуваченого, про кваліфікацію злочину та про обсяг обвину-вачення, про направлення справи для віддання обвинувачено-го до суду або про закриття справи (ч. 2 ст. 114 КПК України), а особа, яка провадить дізнання, позбавлена такого права та зобов'язана беззастережно виконувати всі письмові вказівки прокурора? По-друге, чому слідчий наділений правом оскаржити вказівки про кваліфікацію дій обвинуваченого та поз-бавлений права на оскарження вказівок про арешт, затриман-ня підозрюваного або про звільнення його з-під варти? Знайти логічні пояснення даним колізіям важко. Більше того, на практиці зустрічаються й іншого роду гострі кути процесуаль-них правовідносин. Наприклад, прокурор дає реально не-здійсненні вказівки, їх невиконання слугує підставою для по-вернення справи на додаткове розслідування. В результаті після неодноразових направлень справи на додаткове розслідування та у зв'язку із закінченням строку слідства справи з такого роду вказівками закриваються, а законні права та інте-реси інших учасників процесу аморально ігноруються [14, c. 97].

Проте прокурор виявився наділеним не тільки правом ке-рувати слідчим та особою, яка провадить дізнання. Він наділе-ний рядом таких прав, які важко пояснити як з позицій чин-них принципів кримінального процесу, так і з позицій закономірностей пізнавальної діяльності або законів логіки. Наприклад, прокурор має право вилучити з кримінальної справи обвинувальний висновок слідчого та скласти новий або закрити справу (ст. 230 КПК України).

На нашу думку, за прокурором має бути закріплено не право давати слідчому та особі, яка провадить дізнання, обо-в'язкові до виконання вказівки, а право вносити свої пропо-зиції по розслідуванню та відміняти незаконні рішення слідчо-го або органу дізнання, в тому числі й незаконні рішення, пов'язані із збиранням або дослідженням доказів. Ст. 230 КПК України було б доцільним відмінити.

3. Відповідно до принципу презумпції невинності обвину-вачений та підозрюваний не зобов'язані доводити свою не-винність. Як розвиток даного принципу, в законі мала б бути, на наш погляд, вказівка на те, що ніхто не повинен та не може бути примушений свідчити проти самого себе. Однак реаліза-ція даного положення на практиці має свої колізії.

Так, в силу ст. 43-1 КПК України підозрюваним визнається особа, затримана за підозрою у вчиненні злочину, або особа, до якої застосовано запобіжний захід до винесення постанови про притягнення її як обвинуваченого [2]. Закономірно постає питання про те, в якості кого має бути допитана особа, щодо якої порушено кримінальну справу або зібрано докази її вини у вчиненні злочину, однак таку особу не затримано, не заарештовано і не визнано обвинуваченим. Слід нагадати, що якщо особа, щодо якої порушено справу, допитується як свідок, то вона поперед-жається про кримінальну відповідальність за відмову від даван-ня показань та за давання заздалегідь неправдивих показань. У такій ситуації сказати правду, відмовитися від давання показань або давати неправдиві показання - все одно нести кримінальну відповідальність. Більше того, допитуваний під загрозою кримі-нального покарання по суті примушується свідчити проти само-го себе. Подібна практика не сприяє вирішенню завдань кримі-нального процесу. Для припинення такої практики, як справедливо зауважують ряд авторів, має бути уточнене саме поняття підозрюваного, а в перспективі його слід замінити на поняття підслідчий.

Зауважимо, що в українській мові термін «підозрювати» означає допускати причетність кого-небудь до чогось нега-тивного, догадуватися про що-небудь, припускати щось. Час-то ним позначається не стільки об'єктивний факт, скільки суб'єктивний стан. Синонімами слова «підозра» є слова «при-пущення» та «сумнів».

На нашу думку, помилковою з самого початку була спро-ба визначити за допомогою поняття «підозрюваний» юридич-ний статус одного з учасників процесу. Вживання терміну «підслідчий» було б більш правильним. Він вказує саме на фактичне становище особи, а не на суб'єктивне уявлення про ситуацію з боку слідчого. Крім того, він стилістично нейт-ральний і з усього синонімічного ряду має мінімальну експре-сію, несе