Другий акт мав релігійний характер і полягав у підтвердженні угоди клятвою сторін.

Третій полягав у своєрідному введенні покупця у володіння землею, для чого його ім'я вносили у поземельні книги. Релігійна клятва згодом втратила значення. Право власності переходило лише з передачею речі (землі) у володіння покупця.

Договір позики. Цей договір теж здавна відомий і достатньо поширений. Об'єктом договору позики були речі, раби, продукти, зерно тощо. Забезпеченням повернення позиченого служив сам боржник або члени його сім'ї: при неповерненні боргу вони ставали рабами. Ще одним видом забезпечення зобов'язання були мумії батька, інших родичів та самого боржника (на випадок смерті), яких до сплати боргу не можна було поховати, тобто померлі, за віруванням єгиптян, не могли переселитися в потойбічний світ і продовжувати там життя.

За часів фараона Бокхоріса боргове рабство було скасоване. Селянам вперше дозволили заставляти землю, на якій вони працювали. Кредиторам було заборонено самовільно захоплювати як заставу майно боржника, зокрема весь сільськогосподарський та ремісничий інвентар. Це мали право зробити лише царські урядовці і храми. Бокхоріс обмежив розмір відсотків для позики, встановивши максимум у 30 % на рік для грошової позики і 33,3 % — для позики зерном. Загальна сума відсотків за час погашення боргу не повинна перевищувати розміру боргу. Було заборонено нараховувати відсотки на відсотки (знову ж таки за винятком державних органів і храмів — їм це дозволяли, і в подібних випадках допускалось доводити загальну суму відсотків до чотирикратної суми боргу).

Договір наймання. Цей договір також був поширений, причому двоякого виду: особистого і речового наймання. У першому випадку йдеться про наймання сільськогосподарських працівників, майстрів-будівельників, лікарських послуг, художників, ремісників та ін. У другому — наймання речей, тобто передача майна у тимчасове сплатне користування. Якщо виявляли, що річ непридатна до вжитку (раб, наприклад, хворий або непрацездатний), то її власник повертав отриману орендну платню у подвійному розмірі. Загибель (втрата) орендованої речі не звільняла особу, котра її найняла, від сплати всієї орендної платні. Вона повинна була повернути власнику речі також її вартість.

Сільськогосподарські угіддя в Єгипті віддавали в оренду строком на рік. Інші землі, в тому числі під забудову, а також будівлі, житлові будинки — на будь-який строк. Орендну плату за поле визначали, зазвичай, певною часткою врожаю. Обробіток орендованої землі був обов'язковим. Невирощення врожаю не звільняло від орендної платні.

Єгипетському праву відомий договір поклажі, тобто зберігання чужих речей. Зберігання було безоплатним. Зберігач повинен був ставитись до переданої йому речі з усією відповідальністю. Цей договір охоронявся ще й релігією. Існували також інші види договорів — товариства, обміну тощо.

4.4. Шлюбно-сімейне і спадкове право

Шлюб у Єгипті укладався за домовленістю між батьками молодих (зазвичай укладали договір). Іноді такі угоди укладали, особливо між знатними родинами, коли діти були ще зовсім малими. При укладенні угод здебільшого не зважали на згоду молодих. Укладення шлюбу відбувалося у релігійній, обрядовій формі. Єгипетська сім'я характеризувалась наявністю значних пережитків матріархату. Дітей називали здебільшого по матері ("син такої-то"). У гробницях Стародавнього царства покійника звичайно зображено з матір'ю, а не з батьком.

Серед родичів батько і брат матері користувались найбільшою пошаною. Поширеними, особливо серед знаті, були шлюби між близькими родичами, зокрема брата з сестрою, батька з дочкою, сина з вдовою свого батька. Так, фараон Рамзес II одружився зі своєю рідною дочкою.

Впродовж тривалого часу жінка у сім'ї посідала високе становище, користувалась авторитетом, повагою, її називали "господинею дому". Однак згодом обставини змінюються. Приблизно з п'ятої династії фараонів в єгипетській сім'ї відбуваються зміни — розширюються права і зміцнюються позиції чоловіка. Дружину вже не вважають вищою чи навіть рівною чоловікові — вона знаходиться значно нижче. Допускається полігамія чоловіків: кожен чоловік, за винятком жерців, мав право взяти другу дружину, яка була рівноправною з першою. У заможних єгиптян навіть з'являються гареми. Жінки цих гаремів не мали прав законних дружин, а їх потомство не вважали членами сім'ї чоловіка [12, c. 415].

Укладаючи шлюбний договір, батьки нареченої (або вона сама) намагались зберегти за нею певне правове становище. Так, за дружиною зберігалося її майно, і вона мала право ним розпоряджатися. Крім того, згідно з договором, чоловік був зобов'язаний виділяти певні суми на її особисті витрати. Для забезпечення цілості майна дружини складався його детальний опис і як застава його непорушності слугувало майно чоловіка. Іноді чоловік передавав дружині все майно сім'ї. Така угода, щоправда, потребувала затвердження візира.

Розлучення було для обох сторін простою справою, без зайвого формалізму і складності. Дружина повертала все своє майно, а також одержувала певну частку спільного майна чи грошей. Діти зберігали право на спадкування батьківського майна. Однак у тих випадках, коли розлучення здійснювали на вимогу чоловіка і він залишав сім'ю, все його майно переходило до старшого сина, котрий повинен був поділити це майно між усіма дітьми порівну.

Діти, особливо дорослі, користувалися певною незалежністю, зокрема у майновому відношенні. Вони мали своє майно і вільно ним розпоряджалися. Батьки зобов'язані були їх виховувати, всіляко допомагали, у тому числі матеріально. На дорослих дітей покладався обов'язок утримувати старих батьків. Іноді з метою уточнення меж такого зобов'язання укладали спеціальні договори.

Спадкування проходило за законом: спершу спадкували діти, незалежно від статі, порівну.