Єгипетському праву відомий і заповіт. Спадкодавець мав право окремим розпорядженням заповідати збільшення чи зменшення часток спадкової маси різним спадкоємцям, дружині. Він міг розпорядитися стосовно передання певних речей чи іншого майна у фонд заупокійного культу. До V династії й дружина могла самостійно, без участі чоловіка, заповідати своє майно.

4.5. Кримінальне право

У кримінальному праві Єгипту передбачена система злочинів і покарань. Найтяжчими злочинами вважали будь-які посягання проти влади фараона, існуючого державного ладу, встановленої системи державних відносин, проти релігії, храмів, жерців. У випадках повстання, бунту, змови, зради, переходу на сторону ворога, розголошення державної таємниці карали не тільки винного, а й всю його родину — батьків, дружину, братів, сестер, а іноді й дітей. Тіло винного не можна було поховати — його кидали у воду, крокодилам. Карали смертю і такі дії, як порушення правил релігійних культів, чародійство.

Тяжкими злочинами вважали чаклунство, замовляння, виготовлення різного зілля і напоїв для чарів, навмисне вбивство священної тварини — ібіса, кішки, сови чи тварини, призначеної для храмів як жертвопринесення; викидання нечистот у Ніл; вживання в їжу заборонених продуктів; розкопування і пограбування могил; принесення у жертву тварин до того, як вони будуть позначені жерцями як жертви; пошуки місця поховання священного бика Апіса. До тяжких злочинів відносили й порушення традиційних правил лікування, викладених у священних книгах бога Тота, створення нових танців. Усіх винних у скоєнні тяжких злочинів карали смертю. Смертю карали й клятвопорушників за фальшиві клятви, умисні вбивства, неправдиві доноси.

Отже, смертну кару — просту і кваліфіковану — застосовували часто. До кваліфікованих її видів належало спалення, посадження на палю, четвертування та ін. Перед смертю завдавали різних мук. Так, за вбивство батьків винному виривали щипцями шматки тіла, потім клали на гострі шипи і врешті спалювали. Знатним людям, засудженим на смертну кару, дозволяли покінчити життя самогубством. Крім смертної кари, широко застосовували й інші види покарання, зокрема членопошкодження: відрізання пальців, рук, вух, носа, язика, кастрацію. Так, за образи могли відрізати язик, за незначну підробку відрізали руку, за підробку документів, печаток, монет — обидві руки. При подружній зраді жінці відрізали ніс, а її співучасника кастрували, за зґвалтування також кастрували.

За крадіжку приватної власності, зокрема царської і храмової, навіть незначної, винного карали відрізанням руки або побиттям палицями і штрафом у розмірі стократної вартості майна (якщо це була храмова власність). За крадіжку храмової худоби застосовували таврування або каліцтво і віддавали у рабство. Крадіжку в гробницях карали відрізанням вух, носа і садовили на палю.

Існували різні тілесні покарання, зокрема побиття киями, тяжкі примусові роботи, вислання, ув'язнення в царських в'язницях, грошові штрафи, виставлення біля ганебного стовпа, віддача у рабство або в "залежні люди".

Злочинець міг просити помилування у фараона, мав право шукати притулку у храмах.

Кровної помсти не існувало, існуючі раніше грошові викупи за злочини давно зникли. Покарання було невідворотним, його здійснювала держава [9, c. 37].

РОЗДІЛ 5.

ЗАНЕПАД ЄГИПЕТСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

У період п'ятої династії щораз сильніше виявляються тенденції до політичної самостійності номів. Посилюється місцева знать у номах, яка вороже налаштована до столичної знаті та до централізованої влади взагалі. Побудова пірамід, храмів, палаців відривала від господарства велику кількість людей, тому номи всіляко намагалися звільнитися від цих робіт. Недарма вже з часів фараонів четвертої династії до нас дійшло чимало "пільгових грамот" про звільнення храмових та інших господарств номів від "царських робіт". Отож після шостої династії починається період політичної роздробленості Єгипту, посилюється роль і значення правителів окремих номів — номархів. Опираючись на місцеву знать і середні верстви населення, вони домагаються значної політичної самостійності. Шукаючи міцної соціальної опори, номархи широко застосовують благодійництво щодо бідноти, убогих. Правитель Другого верхньоєгипетського нома пише в своїй гробниці: "Я дав хліб голодному, одяг голому, яких я зустрічав у цій області. Я роздавав глеки молока..., я повертав за бідних їх борги..."

Отже, почався період розпаду єдиної держави, який тривав понад 200 років (2400-2160 pp. до н.е.). До цього призвели не тільки непосильні для господарства і населення нескінченні "царські роботи", а й тягар дедалі зростаючих податків, завершення будівництва іригаційної системи в масштабі всієї долини Нілу, припинення набігів сусідніх народів і племен, які самі стали об'єктом агресивних воєн фараонів. Справа доходила до того, що номи почали вести війни між собою, не підкоряючись центральній владі. Фараони сьомої і восьмої династій не мали майже ніякої реальної сили.

Таке становище в кра'іні привело до падіння рівня виробництва, припинення іригаційного будівництва і, крім цього, — руйнування в результаті міжусобних воєн вже існуючих іригаційних споруд, нищення посівів тощо. Верхній Єгипет почав заболочуватися, настають один за одним голодні роки. Знову починається рух за об'єднання країни. Ініціатором цього руху виступили в середині XXI ст. до н.е. правителі нома Фіви, яким після впертої боротьби вдалося об'єднати країну. Настала епоха Середнього царства.

Середнє царство (2160-1750 pp. до н.е.). Єгипет знову стає єдиною централізованою державою. Зміцнюється економічна і політична могутність фараонів, особливо в часи дванадцятої і тринадцятої династій. Знову розгортаються великі іригаційні роботи.

Потреба