Поняття абсолютних та відносних правовідносин

ПЛАН

Стр.

ВСТУП 3

1. ПОНЯТТЯ АБСОЛЮТНОГО І ВІДНОСНОГО ПРАВА 4

2. ЗМІСТ АБСОЛЮТНОГО ПРАВОВІДНОШЕННЯ 10

3. ПОНЯТТЯ ВІДНОСНИХ ПРАВОВІДНОСИН ТА

ПРОБЛЕМА ЇХ «ЗОВНІШНЬОЇ» ДІЇ 20

ВИСНОВОК 24

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 26

ВСТУП

Цивільне право як галузь права та юридична наука має свій предмет, до якого належать ті правовідносини, які відповідно регулюються чи вивчаються даною галуззю.

Як відомо, не будь-які відносини, що склались у суспільстві, регулюються нормами права. У правове поле потрапляють тільки найважливіші суспільні відносини.

Як і будь-які інші правовідносини у державі, цивільні правовідносини мають загальні, спільні з іншими ознаки, однак є і відмінності, за допомогою яких їх відмежовують від адміністративних, конституційних правовідносин за своїм суб’єктним та об’єктним складом, за юридичними фактами, які призводять до виникнення, зміни та припинення цих правовідносин.

Визначення цих особливостей на нашу думку є необхідним для розуміння місця та ролі цивільного права серед інших галузей права України. Крім того, розвиток суспільних відносин та зміна пріоритетних напрямків розвитку суспільних та економічних відносин у державі призводить в свою чергу до змін змісту цивільних правовідносин. Мова йде про розширення суб’єктного та об’єктного складу а також про збільшення числа юридичних фактів, в результаті яких виникають, змінюються чи припиняються цивільні правовідносини. Це перш за все пов’язано з дозвільним методом регулювання цивільних правовідносин, тобто “дозволено те, що не заборонено законодавством”.

Ці та інші обставини зумовлюють необхідність наукового дослідження даної проблеми.

1. ПОНЯТТЯ АБСОЛЮТНОГО І ВІДНОСНОГО ПРАВА

Речові права традиційно вважаються абсолютними, тобто такими, що покладають на всіх третіх осіб пасивний обов'язок не перешкоджати управомоченому в здійсненні його права. Коли швидке речове право накладає обов'язок на всіх осіб, то і порушене воно може бути будь-якою з них, а його носію, відповідно, надається абсолютний, діючий erga omnes захист. В цьому бачиться щонайперше як наслідок визнання речових прав абсолютними. Крім того, абсолютність речових прав виявляється в так званому праві наступництва, через яке зміна власника майна жодним чином не впливає на існування і зміст обмежених речових прав на це майно. І це недивно, адже носії таких прав полягають не у відносному правовідношенні з власником, а в абсолютному - зі всіма підлеглими даній правовій системі особами, в число яких входять і колишній, і новий власники.

Існує, правда, і інше уявлення про абсолютні права, в рамках якого вони протиставляються не відносним, а обмеженим. Це уявлення найбільш поширено в країнах романської правової сім'ї і бере свій початок, ймовірно, від формулювання ст. 544 Французького ЦК (далі ФЦК): «Власність є право користуватися і розпоряджатися речами найбільш абсолютним чином...», проте і німецькій цивілістичній доктрині відомий розподіл речових прав на абсолютні і відносні. Ототожнення абсолютності і повноти права приводить сучасних дослідників до висновку про те, що число обмежень (передусім адміністративних) в здійсненні права власності позбавляє його абсолютного характеру. Очевидно, що даний підхід до поняття абсолютного права аніскільки не допомагає нам у вирішенні задачі розмежування речових і зобов'язальних прав. Обсяг того або іншого права, зрозуміло, має значення, проте щоб уникнути термінологічної плутанини по цьому критерію варто було б виділяти не абсолютні і відносні, а повні і обмежені права, як це роблять деякі сучасні західноєвропейські юристи. Надалі в даній роботі абсолютні права будуть протиставлятися відносним, а підставою цього розподілу буде виступати не повнота або обмеженість права змісту того або іншого права, а невизначеність або визначеність зобов'язаних суб'єктів правовідношення [25, c. 52].

Необхідно зазначити, що і в рамках традиційного підходу до поняття абсолютних прав є деякі відмінності. Так, В.А. Дозорцев, обговорюючи права господарського відання і оперативного управління, пише: «Речове право відноситься до абсолютних прав, воно повинне бути самостійним і незалежним від інших прав, які мають абсолютний характер. Якщо власник одного права може своєю односторонньою дією припинити інше право, останнє не може вважатися абсолютним і речовим» [8, c. 295]. Тут, як представляється, автор не цілком обґрунтовано пов'язує незалежність права з його абсолютністю. Кінець кінцем, і право власності при певних умовах може бути припинено односторонньою дією іншої особи (наприклад, при реквізиції), але від цього воно не втрачає свого абсолютного характеру. Можливість власника вилучити майно з оперативного управління також не безумовна: відповідно до Цивільного кодексу України майно, що вилучається, повинне бути зайвим для казенного підприємства або установи, невживаним, або використовуваним не за призначенням. З господарського ж відання власник зовсім не має права вилучати майно, так що цілком логічне надання носіям прав господарського відання і оперативного управління можливості захищати свої права не тільки проти всіх третіх осіб, але і проти власника майна. «Власник може ліквідовувати організації, що наділені правом господарського відання і оперативного управління і таким чином припинити існування цих прав. Тим самим самостійний характер цих прав і їх речова природа виключаються», - продовжує професор Дозорцев. З цієї точки зору речову природу потрібно б було заперечувати і в праві власності будь-якої комерційної і переважної більшості некомерційних організацій, які також можуть бути ліквідовані за рішенням їх засновників (учасників). Наявність установчих повноважень власника відносно установи або унітарного підприємства жодним чином не применшує абсолютності прав господарського відання або оперативного управління.

В іншій своїй роботі В. А. Дозорцев піддає сумніву абсолютність виключних прав, називаючи їх ослабленими абсолютними або квазі-абсолютними. Так, обговорюючи право на колективний товарний