знак, він пише: «Це виключне право вже не може вважатися абсолютним, бо правом на використання знака, володіють різні особи» [8, c. 297]; відмова у визнанні права на секрети виробництва абсолютним також пояснюється тим, що абсолютне право може належати тільки одній особі. Проте з такого роду твердженнями не можна погодитися хоча б тому, що класичне абсолютне право - право власності - також може належати одночасно декільком особам і від цього аніскільки не втрачає в своїй абсолютності. Виняткові права відрізняються від речових, причому в деяких питаннях досить суттєво, проте відмінність ця є лише наслідком відмінності об'єктів цих двох видів прав, крім яких до числа абсолютних належать також особисті немайнові права. Всіх їх об’єднує особлива структура правовідносин, де конкретно певному управомоченому суб'єкту протистоїть наперед невизначене коло зобов'язаних осіб, а відрізняють один від одного юридично значущі особливості їх об'єктів.
Ще один варіант поділу прав на абсолютні і відносні пропонує Д.А. Маліновський, який вважає незадовільною традиційну класифікацію по ознаці визначеності або невизначеності зобов'язаних осіб і пропонує замість того свою, засновану на особливостях юридико-фактичних підстав виникнення відповідних відносин. «Якісна відмінність абсолютних і відносних правовідносин полягає в принципово відмінних підставах виникнення цих правовідносин. Відносні правовідносини виникають з таких загальновідомих юридичних фактів як дії і події. Абсолютні ж правовідносини виникають з особливих, юридичних фактів - станів, які не відносяться ні до дій, ні до подій» - пише автор [13, c. 17], проте таке зіставлення є підміною підстави поділу, бо події і дії виділяються по вольовій ознаці, а стани - по тимчасовій. Обидві класифікації, як представляється, універсальні і застосовні до підстав виникнення (зміни, припинення) будь-яких цивільних і не тільки цивільних, але і взагалі будь-яких суб'єктивних прав, у тому числі і речових.
З погляду загальної теорії права вираз «абсолютне правовідношення» є, можливо, більш коректним, ніж «абсолютне право», адже його особливість характеризує не стільки право, скільки кореспондуючий йому обов'язок, суб'єкт якого наперед не визначений, ним виступає всяка підлегла даній правовій системі особа. Тут, проте, необхідно відзначити, що далеко не всі дослідники розглядають речове право як елемент відношення його носія до всякої особи. Так, існує точка зору, згідно якої речове право породжує відносини не між суб'єктами права, а відношення суб'єкта до об'єкту. Таку позицію поділяли багато вітчизняних дореволюційних юристів [16, c. 192], однак вже у той час висловлювалася протилежна точка зору, відповідно до якої правове відношення завжди є відношенням між суб'єктами [20, c. 196]. В радянський період вітчизняної історії уявлення про речове право як про відношення суб'єкта права до його об'єкта було забуто, причому не без впливу ідеологічних постулатів марксизму, що розглядає правові відносини як вид суспільних, тобто міжлюдських відносин [18, c. 278]. Тільки останнім часом з'являються роботи, в яких робляться спроби реабілітувати визначення речових прав через юридичне відношення особи до речі [27, c. 109-110], проте для сучасної вітчизняної юриспруденції загальновизнаним як і раніше є уявлення про всяке правовідношення як про відношення міжсуб'єктне і, вважаю, відмовлятися від нього не має сенсу. Кінець кінцем, і ті автори, які припускали можливість існування відношення між суб'єктом і об'єктом права, визнавали одночасно наявність обов'язку всіх інших осіб не втручатися в це відношення, та ж сама концепція правовідношення як відносин між людьми з'явилася задовго до Жовтневої революції і вже до початку XX століття мала немало прихильників і в Росії, і за її межами [10, c. 93]. Визнання того, що всяке правовідношення є відношенням міжсуб'єктним, зовсім не призводить, всупереч твердженню Р. Давида [7, c. 198], до заперечення поняття речового права. Таким чином, надалі, кажучи про речові правовідносини, ми будемо говорити саме про відносини управомоченої особи, до зобов'язаних, а зовсім не до об'єкта права.
Відповідно до іншої теорії, запропонованої свого часу Д.М. Генкіним, абсолютні права існують поза правовідносинами [4, c. 34]. «Загальний обов'язок, - писав він, - встановлюється безпосередньо законом, нормою права, а не є елементом нескінченного числа правовідносин з невизначеним числом осіб». Правовідношення, на думку цього автора, завжди зв'язує конкретних осіб - як на управомоченій, так і на зобов'язаній стороні, а тому всяке правовідношення є відносним, а «загальний взаємний зв'язок всіх осіб між собою, врегульований правом, є загальним правилом поведінки, тобто не правовідношенням, а нормою права, правом в об'єктивному сенсі». Через сорок років схожу точку зору відстоює В. А. Лапач, який пише: «Абсолютне суб'єктивне право може реалізовуватися без стороннього посередництва, на наш погляд, без правовідношення, через абсолютний загальний обов'язок кожного від порушення абсолютних прав інших осіб» [12, c. 103]. Між тим, ще в 1962 р. - через рік після виходу у світ книги Д. М. Генкіна - дана концепція була піддана ґрунтовній критиці Е. А. Флейшиц [24, c. 226-233]. Всяке суб'єктивне право, у тому числі абсолютне, відрізняється від абстрактної правової норми своєю конкретністю: речове право завжди належить точно визначеній особі і, що особливо важливе для нас, має своїм об'єктом конкретну індивідуально-визначену річ. Обов'язок всіх третіх осіб полягає в утримання від втручання в здійснення управомоченою особою своєї правомочності саме відносно даного об'єкту. Якщо ми погодимося з тим, що абсолютне право забезпечується загальним обов'язком кожного не порушувати чужих абсолютних прав, то ми вимушені будемо нехтувати конкретністю об'єкту права. З цієї точки зору неможливим