видач припускає отримання від власника частини природних або цивільних плодів, що приносяться майном, і в цьому сенсі воно близьке до визнаватися тими ж законодавствами прав на переважне придбання речей. Власник майна взагалі може бути виключений з формулювання цього права, тоді воно буде сформульоване як право на придбання відповідного майна у власність. Обов'язок всіх третіх осіб в даному випадку буде полягати в утриманні від придбання права власності на предмет видачі; власник же або інша особа, що безпосередньо користується майном, самим фактом свого користування порушують даний обов'язок, через що необґрунтовано збагатилися. Таким чином, виконання обов'язку по речовій видачі є, насправді, виконанням зобов'язання з необґрунтованого збагачення, яке, у свою чергу, викликано неминучим для власника порушенням речового права.
Повертаючись до нашого твердження про те, що обов'язок в абсолютному правовідношенні є пасивним, відзначимо, що існування такого роду обов'язку в більшості випадків аніскільки не обтяжує і навіть не усвідомлюється нами, подібно тому, як людина не відчуває постійно повітряний стовп, який тисне на неї. Через це зміна управомоченого суб'єкта абсолютного правовідношення не впливає на правове положення кожного із зобов'язаних, а значить, може здійснюватися без їх згоди.
Як би не були важливі обов'язки, в абсолютному правовідношенні, на відміну від відносного, їх виявляється недостатньо для характеристики його змісту. Річ у тому, що, дотримуючись заборони на здійснення активних дій, ми виконуємо тим самим свій обов'язок відносно всіх осіб, наділених абсолютними правами. В той же час, як вже було відзначено, всяке правовідношення унікальне, конкретне [26, c. 38]. Необхідної конкретизації можна досягти лише звернувшись до змісту суб'єктивного права, тобто до того, в що не повинен втручатися кожен, належний до невизначеного кола зобов'язаних осіб.
Оскільки право власності є найповнішим з речових прав, його зміст охоплює всю допустиму з погляду даної правової системи правомочність відносно об'єкта прав. Зміст же права власності у вітчизняній юриспруденції традиційно розкривається через тріаду правомочності: володіння, користування і розпорядження. Вперше закріплена в ст. 420 ч. 1 т. X Зведення законів Російської Імперії, тріада благополучно пережила революційні потрясіння і, відтворена при кожній кодифікації, дійшла до нашого часу і характерна тепер не тільки для ЦК України, але і для цивільного законодавства всіх країн - колишніх республік СРСР. Якщо законодавці Білорусі (п. 1 ст. 210 ЦК) і Молдови (п. 1 ст. 315 ЦК), так само, як і вітчизняний, лише перерахували правомочність володіння, користування і розпорядження, то їх колеги з Азербайджану (ст. 152 ЦК), Вірменії (ст. 163 ЦК), Казахстану (ст. 188 ЦК) і Таджикистану (ст. 232 ЦК), вважали необхідним ще і розкрити зміст кожної з правомочностей. В Узбекистані (п. 1 ст. 170 ЦК) і Естонії (ч. 1 ст. 68 естонського Закону про речове право) на додаток до тріади окремо обумовлюється можливість власника вимагати усунення порушень його права, від кого б ці порушення не виходили, а в Грузії (п. 1 ст. 170 ЦК) і Туркменістані (п. 1ст. 191 ЦК) - не припускати володіння цим майном іншими особами». Лише латвійський законодавець в 1937 року вважав можливим, крім тріади і права на віндикацію, згадати ще одну правомочність - на отримання від речі можливих благ (ст. 927 ЦЗЛ). Розкриття змісту права власності через володіння, користування і розпорядження, характерний не тільки для тих правових систем, які є «суміжними» вітчизняній: так, ця тріада відтворюється ст. 1305 ЦК Португалії. В країнах Латинської Америки часто використовується тріада, доповнена правом на віндикацію (ст. 524 ЦК Бразилії, ст. 923 ЦК Перу) або, - в Аргентині - правом використовувати річ відповідно до волі власника (ст. 2513 ЦК). ЦК Колумбії і федеральний ЦК Мексики схожі до ст. 544 ФЦК, згадуючи лише дві правомочності - користування і розпорядження. Тому ж прикладу послідував італійський законодавець (ст. 832 ІЦК), а новітній з кодексів романської традиції - ЦК Квебеку - визначив власність як «право вільно і неподільно використати, користуватися і розпоряджатися майном» (ст. 947). Для англосаксонського права характерне, навпаки, розширення, іноді навіть надмірне, переліку правомочності власника. Так, широке розповсюдження отримало запропоноване А. Оноре визначення, що складається з одинадцяти елементів, з яких лише десять є правами, а один - забороною використання речі в шкоду іншим.
Розбіжності у визначенні переліку правомочності власника грають на руку тим, хто піддає сумніву можливість розкриття з їх допомогою змісту права власності. Дореволюційні автори (В. І. Синайський, Г. Ф. Шершеневич) досить обережно відзначали, що право власності не вичерпується сукупністю прав володіння, користування і розпорядження, коли скоро навіть позбавившись їх всіх, власник не перестає бути власником. В середині минулого століття проти визначення права власності через тріаду правомочності висловлювалися, наприклад, А. У. Венедіктов і О. С. Йоффе [3, c. 15-34]. Крім приведеного вже аргументу вони обґрунтовували свої висновки існуванням в радянській правовій системі прав, носії яких володіють тією ж правомочністю володіння, користування і розпорядження майном, проте не є власниками. У наш час серед прихильників такого підходу можна виділити К. І. Скловського, а в країнах СНД - С. В. Скрябіна [21, c. 118-131]. Замість тріади ці автори пропонують використати для визначення права власності такі ознаки, як його повнота, здійснення власником його права «своєю владою» і «в своєму інтересі». Законодавці деяких країн прислухалися до такого роду аргументів. Так, за свідченням А. У. Венедіктова, при розробці