Відмова від переліку правомочності, проте, не дозволяє відповісти на питання про зміст суб'єктивного речового права, недаремно багато вітчизняних юристів виступали в захист тріади. Крім того, по справедливому зауваженню В. А. Тархова і В. А. Рибакова, навіть ті автори, які відмовляються від тріади правомочності, «коли ним від загального визначення доводиться переходити до змісту права власності, незмінно оперують поняттями володіння, користування і розпорядження» [23, c. 17]. Що стосується заперечень проти такого переліку, то тут можна сказати наступне. По-перше, як вже не раз наголошувалося в літературі [22, c. 311], досить сумнівними виглядають всякі спроби доповнити перелік якою-небудь новою правомочністю: всі вони виявляються такими, що насправді або входять в зміст права володіння (як, наприклад, право на віндикацію), користування (право на отримання від речі можливих благ) або розпорядження, або їх комбінацією. По-друге, досить важко уявити собі позбавлення власника всієї належної йому правомочності і, навіть якщо таке позбавлення можливе, то, як писав Д. М. Генкін, «в цих випадках власник не позбавляється цієї правомочності, а лише тимчасово обмежений в можливості їх реалізації. Інша справа, якщо власник буде не тимчасово обмежений в правомочності володіння, користування і розпорядження, а позбавлений назавжди цієї правомочності, тоді суб'єктивне право власності припиняється». Що стосується обмежених речових прав, що надають своїм носіям всі ті ж три правомочності, що і власнику (господарське відання і оперативне управління), то тут, перш за все, можна відзначити їх взагалі особливе положення серед всіх інших речових прав. Крім того, невдалою представляється спроба відмежувати їх від права власності на тій підставі, що останнє здійснюється власником в своєму інтересі, бо всяке суб'єктивне право здійснюється його носієм в своєму інтересі. Навіть установа, використовуючи належне їй на праві оперативного управління майно для здійснення управлінських, соціально-культурних або інших функцій некомерційного характеру, діє в своєму інтересі, оскільки вирішує саме ті задачі, для вирішення яких вона було створене, а інтерес власника, що створив її, тут задовольняється лише побічно. Тим більш у власних інтересах діють унітарні підприємства - комерційні організації. Взагалі, як представляється, в зміст суб'єктивного права не може входити обов'язок по його здійсненню на користь іншої особи; такий обов'язок може покладатися на нього лише в рамках іншого правовідношення, де він виступає вже не управомоченим, а зобов'язаним суб'єктом. Господарське відання і оперативне управління обмежене не в кількості правомочності, а в самому їх змісті, бо кожна правомочність включає можливість здійснення різних дій, з яких лише власнику (і то не завжди) доступні всі, а обмежені речові права надають своїм носіям тільки деякі способи здійснення правомочності володіння, користування або розпорядження.

Звертаючись до змісту названої правомочності, відзначу, що право розпорядження властиве практично всім майновим правам, недаремно Г. Ф. Пухта розглядав його в загальній частині свого «Курсу римського права» - у вченні про операції [17, c. 137]. Тут, проте, потрібно відрізняти розпорядження правом і розпорядження його об'єктом. Якщо перше, дійсно, властиво практично будь-якому майновому праву, то друге, розуміється як можливість визначати зміст і приналежність речових прав (у тому числі і самого права власності), виявляється властивим зовсім небагатьом правам. Перш за все, до них відноситься право власності; більше того, право розпорядження нерідко вважається складовим саме суті права власності, через що вітчизняні дореволюційні юристи вважали недоцільним виділення цієї правомочності в самостійне речове право [15, c. 286]. Дійсно, надання невласнику повного і безумовного права розпоряджатися річчю уявити досить важко, проте існують права, які при певних умовах обмежують власника в розпорядженні. До них відносяться: заставне право, близькі до нього відомі іноземним законодавствам права земельного або рентного боргу, а також згадані вже речові видачі і права на переважне придбання речей.

Якщо право розпорядження розуміють як можливість здійснення юридичних дій щодо об'єкта речового права, то право користування розуміється як можливість безпосереднього фактичного використання об'єкта. Так само, як і розпорядження, користування багатолике, проте в питанні про те, які дії входять в зміст цієї правомочності, єдності немає. В. Маттеі, наприклад, називає наступні види користування нерухомим майном: право на обгороджування земельних ділянок, надрокористування, водокористування, здійснення насаджень і придбання плодів, зведення споруд і проведення меж земельної ділянки [14, c. 180-198]. В літературі часом проводиться розмежування між власне користуванням і отриманням плодів з майна; практичне значення воно мало в римському праві, що знає особисті сервітути usus і usufruct, з яких перший надавав тільки користування майном без права на його плоди, а другий - і безпосередньо користування, і отримання плодів. Крім того, це розмежування має значення в рамках німецької традиції розгляду майнового найму (Miete) як відношення, що не надає наймачу права плоди, а оренди (Pacht) - як надаючій таке право.