Правомочність володіння по багатьох позиціях відрізняється від користування і розпорядження. Так, якщо користуватися і розпоряджатися можна практично будь-яким об'єктом цивільних прав, то володіти можна тільки речами. Саме існування цієї правомочності приречено особливостями об'єктів речових прав - матеріальних, просторово обмежених предметів зовнішнього світу. Правомочності користування і розпорядження можуть здійснюватися найрізноманітнішими способами, через що може існувати відразу декілька прав, що надають своїм носіям можливість, наприклад, користуватися одним і тим же майном, але різними способами. Володіння ж бідне за змістом, через що одночасне володіння двох осіб однією і тією ж річчю (compossessio pluriumin solido) завжди представляло певну проблему. Так, для римських юристів воно представлялося неможливим, подібно тому, як неможливо одній особі сидіти там, де сидить іншій, або стояти там, де стоїть інший. Проблема була вирішена лише на рубежі XIX і XX століть - з ухваленням ГЦУ, що відокремив ситуації безпосереднього і опосередкованого володіння. Нарешті, на відміну від користування і розпорядження майном, володіння саме по собі не здатне принести власнику або іншому управомоченому суб’єкту якого-небудь задоволення, окрім, хіба що, морального. В той же час володіння виступає необхідною фактичною базою для користування і розпорядження, здійснення яких без володіння виявляється часто неможливим.

3. ПОНЯТТЯ ВІДНОСНИХ ПРАВОВІДНОСИН ТА

ПРОБЛЕМА ЇХ «ЗОВНІШНЬОЇ» ДІЇ

Як абсолютні, речові права протиставляються відносним і передусім –зобов’язанням. Їхні юридичні якості багато в чому протилежні. Оскільки зобов'язаним суб'єктом тут виступає точно певна особа, тільки від неї і може виходити порушення права, відповідно, тільки проти неї і можуть бути спрямовані і засоби юридичного захисту. Зобов'язальне правовідношення не справляє безпосередньої юридичної дії на правове положення третіх осіб, які не беруть участь в ньому. Від конкретної особи можна вимагати вчинення активних дій, в чому звичайно і полягає обов'язок боржника. Виникнення ж цього обов'язку обумовлено, як правило, здійсненням ним вольових дій - правомірних (договорів і односторонніх операцій) або неправомірних (деліктів). Управомоченій же особі надається лише право вимагати певної поведінки від зобов'язаного. З цими загальновизнаними положеннями згодні, проте, далеко не всі автори. Підстави для сумнівів можна поділити на три групи.

Перша підстава пов'язана з визнанням прав вимоги обігоздатними об'єктами цивільних прав. Необхідною передумовою обігу вважається відношення набувальника до об'єкта набуття «як до чужого», що є зворотною стороною відношення відчужувача до цього об'єкта «як до свого». В юридичному ж оформленні приналежності майна певним особам традиційно бачиться одна з функцій абсолютних прав і, перш за все, права власності [6, c. 378]. Таким чином, коли швидка вимога вважається об'єктом цивільних прав, на неї повинно бути встановлено деяке абсолютне право, яке, якщо вимога буде названо безтілесною річчю, можна б було визнати правом власності. Тут, проте, варто помітити, що приведені міркування лише через непорозуміння можуть привести до заперечення суто відносної природи зобов'язання. «Якщо навіть визнати, що наявність зобов'язання створює для всякого і кожного відносно кредитора обов'язок утримуватися від посягань, що можуть позбавити кредитора можливості здійснити його право вимоги проти боржника, то все ж таки треба строго розрізняти два різні правовідношення: а) відношення між кредитором і боржником (порушення можливе лише збоку боржника) і б) відношення між кредитором і всяким і кожним (порушення можливе збоку всякого і кожного). В першому випадку ми будемо мати зобов'язальне правовідношення, а в другому - особливе абсолютне право», - здійснив дуже точне розмежування М. М. Агарков, який досить скептично відноситься, втім, до можливості існування такого права. Приналежність права вимоги кредитора в достатній мірі посвідчується знанням боржника про те, хто є його кредитором, а «право власності на право» не дає кредитору ніяких нових можливостей і є абсолютно зайвим подвоєнням. Даного розмежування, проте, слід дотримуватися при обговоренні інших абсолютних прав (наприклад, заставного), об'єктами яких виступають інші права. Абсолютність перших зовсім не спричиняє абсолютності других.

Прихильники наступного варіанту побудови конструкції діючого відносно всіх третіх осіб зобов'язального права (О. С. Йоффе, В. К. Райхер, Е. А. Флейшиц) відмовляються від концепції res incorporalis, але, в той же час, визнають можливість порушення зобов'язального права не тільки з боку боржника, але і збоку інших осіб. Вони виділяють «внутрішню» дію зобов’язання - між боржником і кредитором і «зовнішню» - проти всіх третіх осіб. Як бачимо, тут вже виділяється не два правовідношення, а дві сторони одного. Наявність «зовнішньої» дії відносного права, втім, представляється більш ніж сумнівним. Спробуємо уявити собі порушення зобов'язання збоку третьої особи. Оскільки в зобов'язанні беруть участь дві сторони - боржник і кредитор - таке порушення може полягати або в перешкоджанні боржнику виконати його обов'язок, або в перешкоджанні кредитору прийняти виконання. Почнемо з другого випадку. Третя особа може перешкодити кредитору або фізично позбавляючи його можливості вчинити дії по