Караність. Прихильники цієї ознаки (для справедливості слід зауважити, що таких абсолютна більшість) вказують, що вона є показником ставлення держави та суспільства до особи та діяння, яке вона вчинила; що кримінальне право визнає злочином лише ті діяння, які підлягають покаранню; що немає злочину без покаран-ня та покарання без злочину.

Слід зауважити, що ці погляди мають неабияке обґрунтування. Однак все це стосується наслідків вчинення суспільне небезпеч-ного, протиправного, винного діяння, яке заборонено криміналь-ним законом. Факт вчинення злочину у відповідній системі прос-торово-часових координат відбувся до того (і без того) як (і чи) застосовано покарання. Суспільно-політична і правова оцінка ді-яння вже дана до того, як застосовано покарання, і незалежно від того, чи застосовано воно взагалі. (До речі, покарання застосову-ється лише після визнання конкретної особи винною у вчиненні конкретного злочину обвинувальним вироком суду, в якому спо-чатку, як загальновідомо, фіксується наявність вини особи у вчи-ненні передбаченого КК України діяння, а лише потім вирішує-ться питання про застосування або незастосування кримінального покарання.) Незастосування покарання з будь-яких причин не означає відсутність факту злочину, який вже вчинено. Звичайно, що прихильники визнання караності як ознаки злочину наполяга-тимуть на тому, що йдеться про узагальнену модель, яка визначає обов'язковість наявності покарання за діяння, заборонене КК. Але все ж таки кара настає після скоєння діяння, яке визнано злочинним. Злочин визначає диспозиція кримінально-правової норми, а не санкція [14, c. 33].

Аморальність. Визнання її як ознаки злочину суперечить, як і при спробі визнання ознакою злочинного діяння, правилам логіки. Що стосується аморальності, то вона характеризує не тільки зло-чин, а й будь-яке інше правопорушення. Крім того, аморальність притаманна діянням, які взагалі не належать до сфери правового регулювання, а перебувають за ЇЇ межами і регулюються іншими соціальними нормами.

Термін «діяння», яким визначається процес вчинення злочину, є синтетичним і охоплює два види людської поведінки: активну по-ведінку - дію та пасивну поведінку - бездіяльність.

Дія, з кримінальне-правової точки зору, - це вид людської пове-дінки, яка порушує кримінально-правову заборону, припис утри-муватись від вчинення відповідних визначених Кримінальним ко-дексом актів поведінки (фактично закон говорить: «не роби», а особа «робить», тобто діє по відношенню до кримінально-право-вого припису). Тому дія - це активна форма вчинення злочину (напр., ст. 147 КК «Захоплення заручників», ст. 310 КК «Посів або вирощування снотворного маку чи конопель», ст. 368 КК «Одер-жання хабара» та ін.). Більшість злочинів, які передбачені чинним КК України, вчиняються шляхом дії [6, c. 25].

Бездіяльність — пасивний з точки зору кримінального закону вид злочинної поведінки. Він полягає в невчиненні особою актив-них дій, які вона повинна була і могла вчинити у відповідній ситу-ації (закон говорить «роби», а особа «не робить» - не діє по від-ношенню до кримінально-правового припису). Тому бездіяльність - пасивна форма скоєння злочину (напр., ст. 212 КК «Ухилення від сплати податків, зборів, інших обов'язкових платежів», ст. 220 КК «Приховування стійкої фінансової неспроможності», ст. 389 КК «Ухилення від покарання, не пов'язаного з позбавленням волі» та ін.) [19, c. 53] Кількість злочинів, які вчиняються шляхом бездіяльності суттєво менша, ніж тих, які вчиняються шляхом активних дій.

Суспільна небезпечність є загальновизнаною ознакою злочину, її прийнято називати матеріальною його ознакою. Більшість вче-них, які розглядають зміст злочину, погоджуються, що це основна ознака цього явища.

Суспільна небезпечність - це властивість, притаманна злочину, яка полягає в тому, що він (злочин) спричиняє тяжку шкоду існу-ючому в суспільстві правопорядку або ставить правопорядок під загрозу заподіяння такої шкоди.

Як відомо, злочин скерований на найбільш важливі (цінні) сус-пільні відносини, які визначають самі умови існування суспільст-ва, забезпечують його стабільність та розвиток. Звичайно, суспіль-ні відносини перебувають під захистом не тільки кримінального права, а й норм інших галузей системи законодавства. Криміналь-но-правова охорона здійснюється лише відносно найважливіших із них, які мають загальносоціальне значення.

Фактично суспільна небезпечність не залежить від позиції за-конодавця. Це є об'єктивна характеристика, притаманна відповід-ній поведінці, скерованій на відповідні суспільні відносини. Суспільна небезпечність не е статичною характеристикою. Залежно від етапу розвитку суспільства вона може збільшуватись або. навпаки, зменшуватись і навіть взагалі зникати (див. напр., декриміналізацію діянь у зв'язку з прийняттям нового КК України 2001 р.). У цивілізованому суспільстві закон формулюється на підставі вивчення правосвідомості суспільства, на підставі загальносуспі-льних цінностей. Законодавець лише формулює його. До речі, ко-ли процес йде навпаки, закони перестають діяти, вони перестають підтримуватись суспільством, а держава з демократичної перетво-рюється на тоталітарну.

Можна стверджувати, що саме суспільна небезпечність є тим критерієм, який відрізняє злочин від інших правопорушень.

Суспільну небезпечність утворює ряд факторів:

характеристика (з точки зору важливості) об'єкта злочину;

характер та розмір заподіяної шкоди;

характеристика об'єктивної сторони діяння - спосіб учинен-ня злочину, спосіб, знаряддя та засоби, з допомогою яких його вчинено, час, місце, обстановка стан його споєння;

форми та ступінь вини особи, яка вчинила злочин;

мотиви злочинної діяльності та мета, досягнення якої пере-слідувалось винним.

Як справедливо вказує М. Й.