З приводу співвідношення санкції і відповідальності влучно висловився Г. Єрьоменко, який зазначив, що відповідальність за правопорушення є санкцією, але не всіляка санкція є відповідальністю. Наприклад, усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном (ст.391 ЦК) за змістом є санкцією, яка є наслідком правопорушення. Але така санкція не пов’язана з додатковими обмеженнями для правопорушника і, отже, не є мірою відповідальності, а мірою захисту речових прав. Отже, з одного боку, санкція, яка проявляється у цивільно-правовій відповідальності, є мірою відповідальності за правопорушення, з іншого, – цивільно–правова відповідальність є фактично різновидом санкції.

3. На сьогоднішній день в юридичній літературі немає однозначного підходу щодо співвідношення обов’язку та відповідальності. У зв’язку з цим слід зазначити, що у цивілістичній літературі широко обговорювався раніше та й сьогодні не втратило своєї актуальності питання про те, чи є мірою цивільно-правової відповідальності, наприклад, добровільне відшкодування несправним боржником збитків, що виникли у кредитора внаслідок невиконання або неналежного виконання договірного зобов’язання. Це ж питання можна віднести і до добровільної сплати неустойки за невиконання або неналежне виконання зобов’язання.

Зокрема, С.Братусь за ознакою примусу пропонував розмежовувати обов’язок, що виконується добровільно, і юридичний обов’язок, що виконується за допомогою державного примусу. На його думку, юридична відповідальність – це виконання обов’язку на основі державного або прирівняного до нього громадського примусу. Добровільне ж виконання обов’язку юридичною відповідальністю бути не може [15, с. 66]. Отже, добровільне відшкодування заподіяних збитків та сплата неустойки боржником за невиконання або неналежне виконання умов договору на думку С.Братуся, не є відповідальністю. І навпаки, примусове виконання добровільно невиконаного обов’язку вважатиметься відповідальністю.

Однак, такому підходу можна протиставити зауваження Г.Матвєєва, який зазначав, що момент осуду правопорушення (а осуд правопорушення завжди пов'язаний із державним примусом) проходить подвійну стадію: абстрактну, коли держава засуджує той або інший тип поведінки в законі, і конкретну, при якій суд від імені держави висловлює осуд за правопорушення стосовно певної особи. Тому навіть при добровільному відшкодуванні збитків або сплаті неустойки з боку держави присутній осуд [19, с. 411]. Таким чином, Г.Матвєєв вважав, що добровільне виконання цивільного обов’язку є мірою цивільно-правової відповідальності.

Враховуючи те, що основою цивільно-правової відповідальності є виконання додаткового обов’язку, який тягне настання несприятливих наслідків майнового характеру для правопорушника, то незалежно від того, чи такий обов’язок виконано добровільно чи із застосуванням державного примусу, зміст цивільно правової відповідальності не змінюється.

Тому, на мою думку, добровільне виконання обов’язку, який виникає в результаті порушення зобов’язання як договірного, так і недоговірного є мірою цивільно-правової відповідальності.

Підкреслюючи, що обов’язок і відповідальність взаємопов’язані, А. Савицька відзначала, що цей явний взаємозв’язок не може бути підставою для їх ототожнення в разі примусового виконання обов’язку, в основі якого лежить мета – реальне виконання зобов’язання. За допомогою примусу боржник вчиняє дії, які він добровільно не виконав, і таким чином досягається мета, що ставилася при виникненні зобов’язання. Цивільна відповідальність виступає як засіб спонукання, стимулювання боржника добровільно виконати свій обов’язок. І якщо порівняти відповідальність і примусове здійснення добровільно не виконаного обов’язку то останнє виступає як мета, а відповідальність – як засіб [20, с. 696].

Однією із проблем інституту цивільно-правової відповідальності є відсутність обґрунтованого визначення поняття даної відповідальності, що в свою чергу породжує різноманітні дискусії. На думку В.Тархова, цивільна відповідальність являє собою обов’язок правопорушника дати звіт за свої дії. Проте обов’язок дати звіт за свої дії може мати місце і тоді, коли немає правопорушення. Крім того, закріплені в нормативних актах міри цивільно-правової відповідальності зовсім не зводяться до звіту за свої дії, а охоплюють собою реальні і негативні наслідки для правопорушника у формі відшкодування збитків, сплати неустойки, втрати завдатку тощо.

С.Братусь під цивільно-правовою відповідальністю розумів міри державного чи суспільного примусу, включаючи примус боржника до виконання взятого на себе обов’язку в натурі. Однак, такий підхід призводить до ототожнення поняття «санкції» і «відповідальності», оскільки примусовою силою держави забезпечується будь-яка санкція, передбачена нормами цивільного права. Санкцією є будь-які правові наслідки правопорушення, у тому числі й ті, застосування яких не тягне за собою настання додаткових несприятливих наслідків для правопорушника.

Оскільки в загальній теорії права існують дискусії щодо існування так званої “позитивної” відповідальності, то деякі автори вважають, що стосовно цивільно-правової відповідальності такі дискусії безпідставні. На думку Н.Єгорова, у сфері цивільно-правової відповідальності позитивна відповідальність співпадає із належним виконанням зобов’язань. Якщо має місце належне виконання зобов’язань, то немає місця для відповідальності. І навпаки, настання відповідальності виключає належне виконання зобов’язань [11, с. 480].

Однак, на мою думку, цивільно-правовій відповідальності притаманний позитивний аспект. По-перше, він має зовнішню форму вираження і проявляється у різних видах правомірної поведінки, а саме у виконанні зобов’язань, як договірних, так і не договірних. По-друге, позитивна цивільно-правова відповідальність є не тільки внутрішнім переконанням особи про необхідність діяти правомірно, а й має юридичну підставу, а саме обов’язок, який передбачений цивільно-правовими нормами та умовами договору, завдяки якому здійснюється формування у суб’єктів мотивів позитивної та необхідної, з точки зору права, поведінки.

Визнанням об’єктивного характеру, поділу права на приватне і публічне дає підстави стверджувати, що категорія «відповідальність» є іманентною виключно сфері цивільного (приватного) права і не може розглядатися як загально-правова категорія. Загально-правовою (родовою) категорією, пов’язаною із вчиненням особою правопорушення, слід