Слід сказати, що незважаючи на відшкодування заподіяних збитків, останні можуть бути відшкодовані тільки в деякій їхній частині або ж зовсім залишитися невідшкодованими. І таке на практиці трапляється досить часто. Це відбувається внаслідок наступних причин: невиконання чи неналежне виконання боржником своїх обов’язків не призводить до збитків у кредитора або внаслідок відсутності у кредитора можливості довести в порядку, передбаченому законом, факт нанесення збитків та надати точний і переконливий розрахунок суми понесених збитків.

Наведені причини свідчать про те, що у випадку виникнення спору та його розгляду в суді потерпілій стороні потрібно буде доводити розмір понесених збитків. І якщо при цьому докази будуть недостатньо переконливі для суддів чи арбітрів, винна сторона легко доведе свою невинність і відповідно не відшкодовуватиме заподіяні збитки.

Збитки визначаються з урахуванням ринкових цін, що існували в день добровільного задоволення боржником вимоги кредитора у місці, де зобов’язання має бути виконано, а якщо вимога не була задоволена добровільно, – у день пред’явлення позову, якщо інше не встановлено договором або законом. Суд може задовольнити вимогу про відшкодування збитків, беручи до уваги ринкові ціни, що існували на день ухвалення рішення.

Однією із форм цивільно-правової відповідальності є неустойка. Це один з найпопулярніших та поширених способів забезпечення виконання зобов’язання. Привабливість неустойки та її широке використання з метою забезпечення зобов’язань пояснюються насамперед багатофункціональним призначенням останньої. По-перше, неустойка відіграє превентивну роль, сприяючи запобіганню можливим порушенням договірної дисципліни. По-друге, вона являє собою зручний засіб спрощеної компенсації втрат кредитора, викликаних невиконанням або неналежним виконанням боржником своїх зобов’язань. І нарешті, неустойка має характер санкції, покарання боржника за порушення своїх обов’язків, через те що покладає на нього додатковий економічно невигідний наслідок майнового характеру – сплату певного штрафу [17, с. 110].

Із прийняттям ГК та ЦК значних змін зазнали численні положення українського законодавства, у тому числі інститут юридичної відповідальності.

П.1 ст. 549 ЦК визначає неустойку як грошову суму або інше майно, які боржник має передати кредитору в разі порушення боржником зобов’язання. Неустойка за ЦК України може виступати у вигляді штрафу та пені. Пункт 2 ст.549 ЦК дає визначення цих понять. Так, штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежного виконаного зобов’язання. Пенею відповідно до п3 ст.549 ЦК є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов’язання за кожен день прострочення виконання.

Відповідно до ч.1 ст.551 ЦК предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно, тоді як п.1 ст.230 ГК визначає штрафні санкції виключно як господарські санкції у вигляді певної грошової суми.

Цікавим є питання про те, чи можуть сторони на свій розсуд передбачати в договорі інші розміри неустойки (штрафних санкцій), ніж визначені законом? ЦК вирішує це питання однозначно. Стаття 6 ЦК передбачає, що сторони в договорі можуть відступати від положень актів цивільного законодавства і врегульовувати свої відносини на власний розсуд. Можливість відступати від положень актів цивільного законодавства у сторін відсутня лише в тому разі, коли в цих актах прямо вказано про це, а також у випадку, якщо обов’язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.

Більше того, крім цих загальних положень, що закріплюють свободу, п.2.ст.551 ЦК містить більш деталізоване повторення фактично тієї самої норми, конкретизованої щодо неустойки. Так, встановлений законом розмір неустойки може бути збільшений у договорі. Розмір неустойки може бути зменшений у договорі порівняно з розміром, встановленим цивільним законодавством, крім випадків, передбачених законом.

Таким чином, ЦК є досить ліберальним щодо визначення меж свободи фізичних і юридичних осіб передбачати на випадок порушення зобов’язань однією зі сторін договору такий розмір неустойки, який вони вважають за потрібне.

ГК України підходить до урегулювання цього питання дещо інакше. Пункт 1 ст.231 ГК містить норму, що регулює питання визначення розміру штрафних санкцій. Відповідно до цієї норми щодо окремих видів зобов’язань закон може визначати розмір штрафних санкцій, зміна якого за погодженням сторін не допускається [2].

Тлумачення даної норми може бути таким: якщо закон передбачає розмір штрафних санкцій щодо певних видів зобов’язань, сторони не мають права на свій розсуд змінювати цей розмір, незалежно від того, чи містить закон пряму вказівку на те, що змінювати ці норми договором не можна [14, с. 82].

Правильність подібного тлумачення підтверджується положеннями п. 4 вище вказаної статті, відповідно до яких штрафні санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором, у тому випадку, якщо розмір санкцій не визначено законом.

Таким чином, ГК значно звужує порівняно з нормами ЦК можливості суб’єктів господарських відносин у сфері самостійного визначення розміру неустойки (штрафних санкцій). Якщо враховувати те, що більша частина всіх договорів укладається саме учасниками відносин у сфері господарювання, подібне обмеження є вельми суттєвим. І з огляду на широке поширення господарських зобов’язань, мета такого обмеження не є зрозумілою.

Одним із способів забезпечення виконання зобов’язання є завдаток. Так, відповідно до ч.1. ст.570 ЦК завдатком є грошова сума або рухоме майно, що видається кредитові боржником у рахунок належних з нього за договором платежів, на підтвердження зобов’язання і на забезпечення його виконання. Значення завдатку як