1. Якщо порушення зобов’язання сталося з вини боржника, завдаток залишається у кредитора.

Якщо порушення зобов’язання сталося з вини кредитора, він зобов’язаний повернути боржникові завдаток та додатково сплатити суму у розмірі завдатку або його вартості.

2. Сторона, винна у порушенні зобов’язання, має відшкодувати другій стороні збитки в сумі, на яку вони перевищують розмір (вартість) завдатку, якщо інше не встановлено договором.

Отже, якщо за порушення договору відповідає сторона, яка надала завдаток, вона повинна відшкодувати збитки в частині, що перевищує суму завдатку. У випадку, коли за невиконання або неналежне виконання договору відповідає кредитор, боржник може вимагати сплати подвійної суми завдатку (або повернення майна, отриманого як завдаток, та додаткової сплати суми у розмірі вартості цього завдатку), а також відшкодування збитків в частині, що перевищує однократну суму завдатку. Тобто, якщо договір порушений з вини особи, яка дала завдаток, то вона втрачає завдаток, а якщо договір порушений з вини особи, яка отримала завдаток, то остання повинна повернути завдаток в подвійному розмірі (якщо це грошовий завдаток) або повернути рухоме майно, отримане від боржника як завдаток, та додатково сплатити суму у розмірі вартості цього завдатку.

Слід відмітити, що правило, яке закріплене в ч.1 ст.571 ЦК, застосовується при будь – якому порушенні договірного зобов’язання. Така норма є новелою для цивільного законодавства України, адже раніше за ЦК 1963р. згадані правила були обов’язковими лише у ситуації, коли відповідне зобов’язання не виконувалось сторонами у повному обсязі, і не розповсюджувалось на випадки неналежного виконання зобов’язання [7, c. 502].

Оскільки за ст.610 ЦК порушенням зобов’язання визнається його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов’язання (неналежне виконання), сфера застосування норми про наслідки невиконання зобов’язання, забезпеченого завдатком, значно розширилась.

Таким чином, підсумовуючи вище наведене, можна сказати, що втрата завдатку є однією із форм цивільно – правової відповідальності.

Право на відшкодування моральної шкоди передбачено ст.23 ЦК, якою закріплено загальне правило, яке передбачає право особи на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Взагалі, ведучи мову про відшкодування моральної шкоди, ми стикаємося із зовсім не характерною для цивільного права ситуацією. Таку шкоду, через її нематеріальну сутність, взагалі не можна вирахувати за допомогою будь – якої грошової шкали чи застосовувати інший матеріальний еквівалент. Справа в тому, що моральна шкода як така може бути жодним чином не пов’язана з матеріальною. Це й зумовлює наведені труднощі переведення її в загальнодоступний, загальнозрозумілий матеріальний вираз. Зокрема, детальніше про поняття моральної шкоди ми поведемо мову у наступному розділі даної роботи.

Відповідно до ч.2 ст.23 ЦК розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Таким чином, законодавець не дає чітких критеріїв визначення розміру відшкодування. На думку С. Сиротинка, встановлення розміру компенсації моральної шкоди більше схоже на процес призначення кримінального покарання, коли для суду існує порівняно визначена санкція: «від і до» [18, c. 42].

Проблема відсутності чітко сформульованих критеріїв визначення розміру відшкодування моральної шкоди і загального методу кількісної оцінки розміру відшкодування породжує труднощі. Ця ситуація найчастіше ускладнюється відсутністю яких-небудь вагомих рекомендацій і пояснень Верховного Суду України з цього питання. Основна причина такої ситуації, як відзначають багато суддів, полягає у відсутності загальної методології для визначення розміру відшкодування [12, c. 255]. Хоча в літературі дослідники активно обговорюють основні критерії такої оцінки, ми не аналізуватимемо існуючих точок зору на предмет критеріїв такої оцінки.

Відповідно до ч.4 ст.23 ЦК моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не непов’язана з розміром цього відшкодування.

2. ПІДСТАВИ ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА ПОРУШЕННЯ ЗОБОВ’ЯЗАНЬ

У цивілістичній літературі також розрізняють фактичну та юридичну підстави цивільно-правової відповідальності. Юридичною підставою даної відповідальності є закон, а фактичною – склад цивільного правопорушення. Сукупність умов, необхідних для притягнення до цивільно-правової відповідальності, утворює склад цивільного правопорушення. До складу правопорушення входять об’єкт, суб’єкт, об’єктивна та суб’єктивна сторони. Об’єктом правопорушення є суспільні правовідносини, що регулюються цивільним правом. Суб’єктом є правопорушник. Слід зауважити, що крім правопорушника, безпосереднім заподіювачем шкоди може бути й інша особа. Наприклад, боржник відповідає за невиконання або неналежне виконання зобов’язання третіми особами, які повинні були виконати зобов’язання., якщо законодавчо не встановлено, що відповідальність несе третя особа, яка безпосередньо виконувала зобов’язання. До об’єктивної сторони відносять: 1)шкоду, заподіяну правопорушенням; 2)протиправність поведінки правопорушника; 3)причинний зв'язок між протиправною поведінкою і шкодою. Суб’єктивну сторону складу правопорушення складає вина правопорушника.

При вчиненні правопорушення у сфері приватного права формою цивільно-правова відповідальність