Одними з перших теоретиків, чиї розробки з проблем правової держави побачили світ, були М. А. Рейснер, який опублікував статтю "Що таке правова держава", і В. М. Гессен, який видав працю "Теорія правової держави". М. А. Рейснер, наприклад, кваліфікував правову державу як таку, де державний устрій, закон є "... нормою, обов'язковою для самої влади", де кожний акт державної влади підкорений закону і цим же законом забезпечено недоторканність права особи і громадських корпорацій [17, c. 126].

В. М. Гессен уважав, що правова держава в її діяльності, у здійсненні урядово-судових функцій зв'язана та обмежена правом, стоїть під правом, а не ззовні чи над ним.

В основу теорії правової держави російські вчені поклали теорію поділу влади Ш.-Л. Монтеск'є, давши їй своєрідне тлумачення з урахуванням російської практики державно-правового будівництва. У їхньому розумінні державна влада — єдина, але поділяє функції між законодавчими, виконавчими і судовими органами. Але при цьому російські та українські вчені відкидали такі класичні елементи поділу влади, як стримування і противаги. Вони обґрунтовували зверхність законодавчої влади і підпорядкування їй виконавчої та судової. Наприклад, В. М. Гессен намагався розмежувати закон та урядове розпорядження за їхньою юридичною силою, доводячи зверхність закону як неодмінну ознаку правової держави.

Згідно з вченням Фіхте, між державою та індивідом укладається своєрідний договір, за яким індивід погоджується на певне обмеження своєї свободи і зобов'язується підпорядкуватися загальним настановам держави, а держава відповідно гарантує безпеку індивідові та його власності. Держава як надсила, що переважає силу кожного окремого індивіда, може і повинна здійснювати примус стосовно будь-якого члена суспільства, якщо він порушив узяті на себе зобов'язання. Але, підкреслював Фіхте, цей примус повинен бути правомірним, тобто влада повинна діяти лише відповідно до цивільних і кримінальних законів.

Процес формування правової держави характеризується певною ознакою - рухом людства до свободи, усвідомленим намаганням обмежити державу, змусити її поважати закони та захищати честь і гідність людини як найвищу цінність. У правовій державі має бути офіційно визнаним принцип підлеглості меншості більшості а також рівноправ'я усіх громадян; політичні права, які було вказано в законодавстві. Загальна Декларація прав людини 1948р. проголосила, що кожен громадянин повинен наділятися всіма правами і свободами, їх здійснення обмежується тільки законом з метою забезпечення прав і свобод інших громадян.

Похідними від головних ознак правової держави є : вибірність головних органів держави та посадових осіб, їх відповідальність перед виборцями; підконтрольність та відповідальність органів ( та службовців) держави, що формуються шляхом призначення, перед вибірними закладами; гласність у діяльності держави тощо. Розрізняються інститути представницької (прийняття основних рішень повноважними вибірними закладами) та безпосередньої демократії (прийняття основних рішень безпосередньо громадянами, наприклад, шляхом референдуму) [2, c. 74].

Дізнатися, яким чином людина стає громадянином правової держави, як громадянське суспільство може врівноважувати державну владу, що має в своєму розпорядженні не тільки управлінський апарат, а й озброєні сили, на чому базується автономія громадянського суспільства і автономія людини -громадянина, ми можемо розглядаючи сферу відносин власності.

Як інститут, що фіксується в численних структурах - системах соціальних груп, позицій, статусів, ролей і владних утворень, власність є підвалиною громадянських відносин. Важливе значення має створення умов для реальної економічної свободи через розвиток різноманітних форм власності, в тому числі права людини на державну власність. Існування приватної власності на засоби виробництва не є перешкодою процесові соціалізації суспільства, а навпаки, сприяє йому.

Приватна форма організації виробництва може поєднуватися з соціальне ефективним перерозподілом створених благ (наприклад, через систему оподаткування) , за рахунок чого досягається висока якість соціальних гарантій і рівень життя всіх членів суспільства.

"Немає підстав пов'язувати відносини експлуатації винятково з приватною власністю. В умовах державного монополізму в економіці, що супроводжується нерозвиненістю демократичних інститутів, держава може відігравати роль сукупного експлуататора - гіршого, ніж капіталіст. Навіть в умовах трудової приватної власності, за яких суб'єкт праці і суб'єкт власності здебільшого збігаються, трудівник - власник може бути об'єктом експлуатації через сферу обігу".

Відносини експлуатації можливі при будь-якій формі власності, А намагання пов'язати феномен присвоєння чужої праці лише з приватною власністю має не науковий, а ідеологічний характер. Тому в основі сучасної оцінки феномена приватної власності повинно лежати насамперед розуміння об'єктивної необхідності її існування на сучасному етапі розвитку цивілізації, а також уявлення про принципову можливість пом'якшення супроводжуючих її негативних соціальних явищ, що вимагає значної і тривалої роботи всього суспільства [17, c. 285].

Приватна власність, отже, є важливим параметром економічної свободи, без якої неможливе громадянське суспільство. Якщо людина володіє власністю, що надійно захищена законом, то тоді вона достойно і впевнено може протистояти владі будь-якого рангу. При цьому громадянське суспільство виступає як таке, де головною дійовою особою є людина-власник. Це демократичне суспільство тих, хто володіє засобами виробництва, грошовим капіталом, акціями, необхідною людям інформацією, інтелектом, що генерує ідеї, просто робочою силою. Учасники такого відокремленого від державної влади суспільства самостійні, незалежні