перед Україною - тепер уже незалежною державою, суб'єктом міжнародного права - постав комплекс проблем, пов'язаних із необхідністю теоретичної розробки й практичного вирішення невідкладних завдань щодо формування суспільства та його просування тернистим шляхом демократії. Визначальна особливість цих процесів полягає насамперед у їх синхронності: і теоретичні, і практичні проблеми розв'язуватимуться паралельно, ефективність розв'язання одних прямо чи опосередковано впливатиме на розв'язання інших. Отже, зростає не тільки соціальна значущість практичного втілення програми заходів, спрямованих на докорінне реформування політичної системи суспільства, на розбудову інституцій громадянського суспільства й правової держави ("цивілізму", за виразом В.С. Нерсесянца) [10, c. 319], а й відповідно підвищуються вимоги до якості, теоретичного обґрунтування цієї програми. Про необхідність створення програми національної державно-правової політики, що містила 6 конкретні пропозиції з актуальних і перспективних питань державної стратегії України, все частіше висловлюються фахівці.
Важливим критерієм якості теоретичного підґрунтя реформ у політико-правовій галузі є дієвість зв'язку між потребами сьогодення (і — ширше — стратегічної перспективи) і станом науки, яка має бути здатною не лише механічно відбивати емпіричні реалії, а й робити прогнози і в цьому певною мірою "випереджати" дійсність. Оскільки програма побудови правової держави розрахована на майбутнє, а майбутнє в основному, визначається минулим, то підходи до створення української моделі правової держави, визначення шляхів до її утвердження треба шукати в минулому і сучасному стані національних державно-правових структур і країни в цілому.
Світовий досвід показує, що не існує якогось єдиного, усталеного, «класичного» зразка правової держави (побічним свідченням цього може бути хоча б наявна різноманітність теоретичних підходів до даного феномену).
Натомість функціонують її історично посталі — національні чи регіональні — моделі. Але, незважаючи на цю обставину, аналіз умов діяльності та механізму функціонування абстрактної (а відтак — нереалізованої) моделі корисний тим, що він подає узагальнену ідеально-типову конструкцію, з якою доцільно зіставляти реалії державного буття, визнаючи відмінність між бажаним та реально досягнутим, причини розбіжностей та шляхи їх усунення. До того ж, порівняльно-юридичний (компаративістський) метод відкриває широкі можливості для порівняння на теоретичному рівні реального державно-правового статусу різних країн у межах одного історичного періоду.
Згодом ідея невідповідності отриманих результатів поставленим цілям, ідеалам була розвинута Г. Гегелем у цілісну історіософську концепцію, головна теза якої полягає в тому, що «в загальній історії дії людей призводять певною мірою взагалі не до тих цілей, яких вони прагнули і на які вони розраховували, а до результатів несподіваних і небажаних [3, c. 214].
Таким чином, об'єктивно між теоретичною моделлю правової держави і реально діючими державно-правовими механізмами існують певні суттєві відмінності. Важливим корелятом між теоретичною моделлю та її реальним прототипом є людський чинник у багатьох його вимірах (притаманна кожному соціуму ментальність, рівень правосвідомості, історичні традиції тощо).
Поряд із національно-історичними особливостями, змінами (уповільненням чи прискоренням) темпів розвитку не в останню чергу при створенні правової держави в Україні має враховуватися й одна загально соціологічна закономірність, визначена І.С. Нарським: "сукупні результати діяльності людей не збігаються, і при тому суттєво, по-перше, з їх сподіваннями і, по-друге, з деякими "вищими цілями" історичного процесу або взагалі магістальною лінією розвитку історії" [8, c. 162]. Цю ідею в різних модифікаціях раніше висловлювали Дж. Віко, Й.Г. Гердер, Т. Гоббс, Б. Мандевіль, А. Сміт, Й. Фіхте, В.И. Шеллінг. Згодом ідея невідповідності отриманих результатів поставленим цілям, ідеалам була розвинута Г. Гегелем у цілісну історіософську концепцію, головна теза якої полягає в тому, що в загальній історії дії людей призводять певною мірою взагалі не до тих наслідків, до яких вони прагнули і на які вони розраховували, а до результатів несподіваних і небажаних.
У практиці соціалістичного будівництва в СРСР ця думка здобула блискуче підтвердження, проявившись у кричущій невідповідності цілей, проголошених Будівничими нового суспільства, і засобів, обраних ними для досягнення цих цілей. Тенденцію ціннісного розходження мети і засобів її досягнення у практиці більшовизму помітив один з перших послідовних критиків марксистської теорії М. Бердяев, який вважав неприпустимим нехтування правами і свободами людини як одного з принципів правової держави в ім'я примарного "світлого майбутнього".
Щоб уникнути повторення пройденого, слід дотримуватися щонайменше двох важливих засад:
визначення мети, ідеалу суспільного й державно-правового розвитку, його деталізація мають бути виваженими й вільними від утопічної творчості;
узгодження та досягнення гармонії феноменологічної й конструктивної парадигм державно-правового розвитку.
Гегелівська концепція "хитрості розуму" ще раз має застерегти від абсолютизації будь-якої проголошеної й абстрактно зрозумілої мети, й особливо - разом з нашим трагічним історичним досвідом - навчити розбірливості при доборі засобів для її здійснення, пам'ятаючи мудрі слова М. Драгоманова про те, що чисте діло потребує чистих засобів.
Не можна ігнорувати й того, що правова держава і як модель, і як історична дійсність зазнає впродовж свого існування трансформацій і не завжди в лінійно-поступальному напрямі. Кажучи словами Гегеля, "державний лад є, але, разом з тим, він настільки ж суттєво стає, іншими словами, просувається у своєму формуванні" [3, c. 336-337].
"З точки зору суспільства для розробки стратегії виходу з кризи й повноцінного розвитку дуже важливо правильно оцінювати свій і чужий досвід виживання й поступу, — зазначає B.C. Небоженко [9, c. 85]. За такої постановки питання негайно постає низка проблем, з якими наука, політика й громадська думка України ще не стикалася. Належить з'ясувати цінність і роль чужого та свого досвіду у формуванні власної моделі розвитку. Одні пропонують нам забути про свій досвід і цілком