Потім виникає інститут "ісополітії" — коли дві чи більше держав бажають поєднатися узами дружби і взаємного сприяння. За такою угодою громадянам однієї держави надавали в іншій ті ж самі політичні та приватні права, що й місцевим громадянам. Ісополітія була двох видів: двостороння, тобто взаємна, або одностороння, тобто однобічна. Наприклад, платейці користувались ісополітією в Афінах. Ісополітія була й персональна, коли її діставали приватні особи, політичні діячі та ін.

У безпосередньому зв'язку з практикою ісополітій виникла ідея арбітражу, яка втілилась в організації третейських судів — для розв'язання мирним шляхом спірних питань. Почало зароджуватися й міжнародне, точніше, загальногрецьке право, яке відповідало новим умовам економічного і політичного життя [2, c. 39].

2. ПРАВОВИЙ СТАТУС МЕТЕКІВ

Отже, всією повнотою економічних і політичних прав у Афінах користувалися громадяни-чоловіки. Жінки-афінянки політичних прав не мали. Не мали їх і чужинці, метеки і, звичайно, раби. Про чужинців-гостей ми щойно згадували. Але була в Афінах ще одна, як уже зазначалося, категорія вільних людей — метеки (або метейки). Це теж чужинці, але ті, які постійно проживали в Афінах. Звідси й їхня назва — "спільнопроживаючі". Переважно це греки, вихідці з інших грецьких полісів, хоч зустрічалося немало людей з-поза Греції. Вони займалися переважно торгівлею і ремеслом, бо купувати землі чи здобувати їх якимось іншим шляхом (наприклад, через дарування) не мали права [5, c. 94]. Афінські власті загалом сприяли їх появі та поселенню в країні, тому кількість їх зростала і становила в певний період понад 10 тис. осіб. Прав громадян вони не мали, хоч іноді цілі їх покоління проживали в Афінах. Отже, вони не мали права брати участь у Народних зборах, обіймати державні посади, позивати і відповідати у суді, набувати нерухомість. Згодом їм дозволили купувати дім, але не дорожчий 2 тис. драхм, і навіть землю вартістю не більше 12 тис. драхм.

Шлюб метека з афінянкою (чи навпаки) вважався незаконним, діти від такого шлюбу прав громадянства не мали. Водночас це були люди особисто вільні, мали змогу вільно пересуватись по території країни, оселитись, де хотіли, виїжджати за межі Афін. Кожен метек повинен був, однак, вибрати собі з-посеред громадян опікуна-простата. Цей опікун був посередником між метеком і властями, захищав інтереси метека (можливо, й за оплату Метеків вносили по демах у спеціальні списки, тобто їх реєстрували. Вони сплачували державі окремий податок (метейкон). За нереєст-рацію, несплату податку або навіть необрання опікуна метек міг бути проданий у рабство. Метеки служили в афінському війську — в допоміжних загонах, легкоозброєній піхоті (лучники, пращники). Майнове положення метеків було дуже різним: серед них траплялися бідняки, люди середнього достатку і багаті. На багатих також покладався обов'язок проведення літургій.

Деяким метекам за заслуги перед Афінами надавали певні пільги: право купувати будівлі й землю, вступати у шлюб з афінськими громадянами, безпосередньо (без простата) спілкуватись з властями, звільняли від податку. Іноді їм надавали й афінське громадянство.

Подібним до метеків було правове становище вільновідпущеників — звільнених на волю рабів. Вони теж мусили мати простата, котрий представляв їх перед властями і в суді, платили той самий податок (метейкон) та ще й спеціальну оплату (тріоболон) [9, c. 72-73].

3. РАБИ В АФІНСЬКІЙ ДЕРЖАВІ

Говорячи про античні суспільства, античну демократію і культуру, не слід забувати, що ці суспільства були рабовласницькими. Рабоволодіння накладало відбиток на весь політичний лад, весь спосіб життя грецьких держав, у тому числі Афін. Раби становили основну масу трудового населення стародавнього світу [3, c. 170].

Рабоволодіння і використання рабської праці почалося ще в найдавніші часи середземноморської культури, але провідним рабський спосіб виробництва у Греції став лише у так званий класичний період — у VI-V ст. до н.е. Соціально-економічна роль рабської праці залежала не тільки від епохи, а й від рівня економічного розвитку тієї чи іншої грецької держави. Рабовласницькими у повному розумінні суспільствами були суспільства з розвиненим товарно-грошовим господарством, до яких належали й Афіни (Корінф, Мілет та ін.). В економічно відсталих країнах рабство зберігало патріархальний характер, зокрема у Фессалії та Македонії.

Існування рабства в ту епоху вважали явищем природним і необхідним. На людей, які жили тільки зі своєї праці, наприклад, ремісників, дивилися зверхньо. Принципом рабського способу виробництва було застосування праці рабів не тільки як робочої сили, а й як знарядь праці. Найчастіше перше і друге збігалося. Адже недаремно Арістотель, висловлюючи погляд сучасників, називав раба живим знаряддям, розмовляючим інструментом.

Характерною ознакою рабського стану з юридичного погляду було абсолютне безправ'я. Рабів взагалі не вважали за людей, тому рабовласник міг вільно розпоряджатися рабом, який йому належав. Єдиним обмеженням сваволі рабовласника, та й то не всюди і не завжди, була заборона (в Афінах) вбити раба. Раб часто не мав навіть імені. Його називали якимось прізвиськом або назвою тієї країни, в якій він народився, наприклад, скіф, сирієць [6, c. 52].

Рабів у Греції було багато. Так, пізній грецький письменник Афі-ней зазначає, що в епоху Александра Македонського, тобто в період найвищого розквіту рабоволодіння, кількість рабів у Егіні становила 470 тис, Корінфі — 460 тис. (при вільному населенні в 40 тис. осіб), в Афінах—400 тис. при 21 тис. вільних громадян і 10 тис. метеків. Пізніші дослідники вважають цифру рабів