Головним джерелом рабства були війни з негрецькими державами і племенами (варварами). Зберігся переказ, що стратег Кімон після однієї з поразок персів вивів на ринок близько 20 тис. рабів. Захоплених у полон держава доставляла на спеціальні рабські ринки і продавала їх громадянам. Частину рабів використовували на державних роботах. Крім того, джерелами рабства були купівля рабів за кордоном, народження дітей від батьків-рабів, віддача у рабство за злочини та інші правопорушення, а до реформ Солона — за борги.

Розрізнялися раби державні та приватні. Державні були в дещо кращому становищі. Вони могли мати своє господарство, купувати й продавати майно, створити свою сім'ю. Державні раби працювали на рудниках, на будівництві оборонних споруд, фортець, прокладанні доріг, на публічних роботах, у державних майстернях тощо [1, c. 145]. З них вербували тюремних наглядачів, обслуговуючий персонал, виконавців судових вироків (у тому числі катів), писарів. Вони служили у відділах охорони громадського порядку (в поліції), оскільки афінські громадяни таку службу вважали ганебною. Іноді, у надзвичайних випадках, їх притягали до участі у військовому поході. Не раз за заслуги перед державою вони здобували волю.

Чимало рабів становили приватну власність громадян. Вони працювали в домашньому господарстві, ремісництві, полі, були серед них лікарі, масажисти, вихователі, будівельники, веслярі на кораблях та ін. Окремі рабовласники мали по 300, 400, 600 і навіть по 1000 рабів. У середньому на афінського громадянина припадало по 8-12 рабів. Відомо, що Арістотель мав близько 15 рабів, його учень Феофраст — 9, Стра-тон — 6, оратор Лісій — 12. Це були люди середнього достатку. В заможному домашньому господарстві, за словами Платона, працювало близько 50 рабів.

Велика кількість рабів працювала у приватних ремісничих майстернях, дуже поширених в Афінах (по кілька десятків у кожній). Майстерні називалися ергастеріями, в них виробляли одяг, взуття, зброю, прикраси, вози, меблі та ін. Багато з цих виробів вивозили за кордон. Підрахунки зазначають, що ергастерії приносили їх власникам великі прибутки. Так, ціна раба у V-ІV ст. до н.е. становила 100-150 драхм (драхма = 6 оболам). Щоденний прибуток від раба дорівнював 1 оболові. Отже, за півтора року раб себе повністю окуповував. У збройовій майстерні батька афінського оратора і політичного діяча Демосфена (IV ст. до н.е.) працювало 32 раби, які приносили щорічний прибуток близько 3200 драхм. Хоч ергастерії й були у дечому подібні до пізніших мануфактур і багато рабів-майстрів досягали іноді високої досконалості, однак загалом таке виробництво було дрібним, без застосування складних приладів. Тут працювали простими, часто примітивними інструментами. Примітивною була й організація праці. У такій економіці спостерігалося ще багато елементів натурального господарства, надто повільним був розвиток виробничої техніки [10, c. 65].

Дуже популярною формою експлуатації рабів було здавання їх в оренду. Рабовласник Нікій мав, наприклад, близько тисячі рабів, котрих здавав в оренду для роботи в копальнях. Інший багач, Гіппонік, здавав в оренду з 10% чистого прибутку 700 рабів.

Раб в Афінах, як уже зазначалось, був повною власністю господаря. Раб не міг без дозволу пана мати своєї сім'ї, набувати майно. Все, що йому вдалось зберегти або набути, вважалося власністю його господаря, який з ласки міг дозволити йому дечим користуватись. За шкоду, спричинену кимось здоров'ю раба, присуджену винагороду отримував його господар. Він же відповідав за шкоду, спричинену його рабом третім особам. У такому випадку господар міг звільнитися від відповідальності, віддавши раба особі, якій було завдано шкоду. Однак убити свого раба господар не міг. За це він ніс відповідальність перед судом. Тільки суд міг присудити раба до смертної кари. За вбивство чужого раба у публічному місці вільний громадянин міг бути засуджений на вигнання. Проте власники рабів мали інші можливості тримати їх у покорі. Вони широко застосовували до них фізичні покарання, морили голодом, жорстоко били. Навіть коли раб гинув від побоїв чи голоду, господар відповідальності не ніс — достатньо було принести очищувальну жертву богам. Водночас рабу дозволяли шукати захисту від жорстокостей господаря у спеціальних притулках для рабів, якими оголошено храм Тесея і вівтар еріній в ареопазі. Раб у такому випадку міг просити суд продати його іншому господареві. Засуджений на смерть раб, якщо йому вдалось звільнитися з в'язниці, міг шукати порятунку в храмі богині Афіни.

У суді раб самостійно виступати не мав права. При потребі від його імені виступав господар. Свідчення рабів у суді зазвичай до уваги не брали, доказом не слугували, хіба що це було вкрай необхідно і, по-друге, якщо такі свідчення здобували під тортурами. Проте були й винятки. Так, раб міг самостійно вносити скаргу чи повідомляти про суспільно небезпечні та антидержавні дії будь-якого громадянина або іноземця, навіть свого господаря. Якщо таке звинувачення підтверджувалось, раб винагороджувався, а іноді йому надавали волю.

Звичайно, деякі раби, котрі перебували у приватній власності, мали кращі умови, ніж усі інші. Це раби-лікарі, вихователі, актори, музиканти. Були навіть раби-філософи. Деякі з них користувалися повним довір'ям господаря, мали своє житло, господарство, сім'ю. Так, раб Перікла Евангел завідував усім його господарством, був достатньо заможним, мав у своєму розпорядженні інших рабів, виконував різні серйозні доручення господаря.

Для збільшення прибутку, піднесення продуктивності праці рабів деякі господарі їх