пізніше наступного дня з дати надходження доручення або заяви про наявність спадкового майна, яке потребує охорони. Для охорони спадкового майна державний нотаріус проводить опис майна і передає його на зберігання спадкоємцям або іншим особам, яких він призначає. Охорона спадкового майна триває до прийняття спадщини всіма особами. У даному разі зобов'язання зі зберігання виникають з адміністративного акта, зокрема акта описування спадкового майна, на якому державний нотаріус попереджає охоронця про відповідальність за зберігання майна, або з постанови про призначення охоронця спадкового майна. Майбутні сторони таких зобов'язань не вибирають собі контрагентів, зобов'язану особу призначають, визначаючи її самим актом [27, 691]. Такі адміністративні акти можуть вчиняти лише державні органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування і створювати, крім цивільних, ще й адміністративні відносини, де акт спрямований на виникнення зобов'язань зі зберігання. Орган державної виконавчої влади, що видає адміністративний акт, сам не стає суб'єктом зобов'язань зі зберігання, у той час як громадяни та організації є їх сторонами.
До юридичних фактів, які зумовлюють виникнення зобов'язань зі зберігання, слід віднести ухвали суду, господарського суду і постанови слідчих органів. Ці акти приймають дані органи при здійсненні функцій у межах їхньої компетенції і спрямовані на встановлення відносин зі зберігання. Вони є підставою виникнення зобов'язань зі зберігання між громадянами та організаціями. Суди та слідчі органи вступають в адміністративні відносини із зобов'язаним суб'єктом, а між ним та іншою уповноваженою особою встановлюються цивільно-правові зобов'язання зі зберігання. У даному разі між сторонами не укладається спеціальний договір схову майна. Для виникнення зобов'язання зі зберігання у цих випадках потрібна фактична передача майна зобов'язаній особі органом, який прийняв ухвалу чи постанову. Сторони таких відносин визначаються актами судово-слідчих органів, які призначають охоронців майна. Наприклад, державний виконавець передає описане майно, на яке накладено арешт, призначеному зберігачеві під розписку в акті опису. Ці органи відповідно до вимог закону чи за своєю ініціативою, чи за ініціативою заінтересованих осіб зобов'язані приймати такі акти для належного виконання покладених на них завдань [17, 228].
Крім зазначених, підставами виникнення зобов'язань зі зберігання можуть бути й інші дії громадян та організацій (у розумінні фізичних осіб, юридичних осіб), державних органів та органів місцевого самоврядування.
3. СТОРОНИ, ПРЕДМЕТ, ОБ'ЄКТИ, ФОРМА ТА СТРОК ДОГОВОРУ ЗБЕРІГАННЯ
3.1. Сторони договору зберігання
У договорі схову беруть участь дві сторони - охоронець (зберігач) і особа, яка передає на зберігання майно і називається поклажодавцем. Сторонами договору, тобто охоронцем і поклажодавцем, можуть бути як громадяни, так і юридичні особи. Охоронцями можуть бути дієздатні громадяни та організації, що мають статус юридичної особи.
Поклажодавцями в основному є власники майна, що здають його на зберігання. Але це не становить обов'язкову умову дійсності договору, який укладається. Будь-яка особа, яка має юридичний інтерес щодо збереження майна, яке перебуває в її правомірному володінні, має право укласти договір схову як поклажодавець, хоч це майно і не належить їй на праві власності. Тим самим не виключена можливість здачі на зберігання речей заставодержателем, наймачем, перевізником тощо. Що стосується власника, то можливість вимагати у таких випадках майно від охоронця підпорядкована загальним правилам. Оскільки охоронець лише володіє річчю, але не стає її власником, дійсний власник, який має право на вилучення речі у поклажодавця, набуває такого права і щодо охоронця незалежно від його добросовісності та інших обставин справи. Добросовісність охоронця та спосіб вибуття речі з володіння власника можуть вплинути лише на взаємні розрахунки між сторонами. Так, якщо наймач майна після закінчення терміну договору найму здає його на сплатне зберігання замість того, щоб повернути майно власникові, віндикаційний позов власника буде задоволений навіть проти добросовісного володільця. Але в цивільному спорі такого характеру позивач повинен внести охоронцеві плату за зберігання, переклавши тим самим заподіяні збитки на їх винуватця, тобто поклажодавця [20, 217-218].
Всі організації, які здійснюють функції охоронців, можна поділити на дві групи, взявши за критерій для такого розмежування мету їх діяльності. До першої групи належать підприємства та організації, для яких зберігання не є метою діяльності, зазначеної в їхньому статуті (положенні). Це фабрики, заводи, санаторії, готелі і тому подібні організації; інші підприємства, установи, що мають інші основні виробничі функції, а не зберігання, яке вони в одних випадках виконують як допоміжний, додатковий до основної мети обов'язок, а в інших - як епізодичну діяльність.
Другу групу становлять підприємства, для яких схов є основною або єдиною метою їх діяльності, передбаченою їхніми статутами, яка, як правило, здійснюється оплатно. Це підприємства-холодильники, ломбарди та транспортні організації. Однак треба мати на увазі, що розподіл цих організацій на дві групи за зазначеною ознакою не виключає можливості здійснення схову підприємствами другої групи не тільки як основної і єдиної мети діяльності, передбаченої їхнім статутом, а й епізодичної (наприклад, при зберіганні речей відвідувачів транспортними організаціями, ломбардами).
Юридичною підставою для такого поділу охоронців (зберігачів) слугує аналіз норм цивільного законодавства, яке прямо такий поділ не закріплює, а лише виділяє їх певну частину. Так, ст. 418 ЦК УРСР виділяє організації, що здійснюють схов в силу своєї діяльності, ст. 955 нового ЦК України - зберігачів, що здійснюють зберігання на засадах, підприємницької діяльності (професійний зберігач). Визнання тієї чи іншої особи професійним зберігачем тягне для неї певні юридичні наслідки при укладенні та виконанні договорів зберігання [32, 283].
Значення такого розмежування полягає в тому, що між