документів, тобто єдиною функцією, метою діяльності цих камер є зберігання речей громадян, і ця діяльність передбачена їхнім статутом. Зокрема, Порядок обслуговування громадян залізничним транспортом, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 19 березня 1997 р. № 252 визначає, що суб'єкти господарювання, які займаються перевезенням та обслуговуванням пасажирів, повинні забезпечити схоронність ручної поклажі пасажирів у камерах схову, схоронність багажу та вантажобагажу в сховищах та під час перевезень [7].
Поклажодавцями виступають громадяни. Організації не можуть здавати своє майно на зберігання в ломбарди та камери схову транспортних організацій, оскільки це не входить у зміст їх правоздатності. Виникнення зобов'язань зі зберігання майна ломбард засвідчує, видаючи іменну охоронну квитанцію, а в камерах схову транспортних організацій видають квитанції або жетони. Цей договір схову є двостороннім, реальним, оскільки обов'язок зі зберігання речі виникає лише з моменту фактичної передачі її у володіння охоронця. Об'єктом зобов'язання схову в цих випадках є індивідуально-визначене майно громадян, яке може прийматися на зберігання згідно зі статутами підприємств, правилами перевезення пасажирів і багажу на транспорті.
Для різних охоронців об'єктами схову можуть бути різні речі. Так, ломбарди приймають предмети особистого користування і домашнього вжитку, перелік яких може змінюватися. Камери схову беруть на зберігання ширше коло речей, ніж ломбарди.
Основною рисою договірного зберігання організаціями є те, що, оскільки приймання речей на зберігання входить у сферу їх професійної діяльності, вони мають, як правило, для таких операцій спеціальні приміщення чи спеціальне обладнання (камери схову ручного багажу - на вокзалах, гардероби - в установах, театрах тощо).
Охоронцями можуть бути громадяни, які приймають на зберігання речі інших громадян. Зберігання речей громадянами не має характеру промислу, а часто є безоплатною послугою, що трапляється в побуті, але може бути й сплатною. Юридичним фактом, який породжує такі відносини, здебільшого є укладення між громадянами договору схову, який є реальним. Громадяни можуть займатися зберіганням майна з метою отримання прибутків, набувши статусу підприємця.
3.2. Предмет договору
У всіх випадках предметом договору схову завжди є послуги, що їх надає охоронець поклажодавцеві та які спрямовані на забезпечення схоронності майна. Об'єктом договору схову може бути як індивідуально-визначена річ, так і речі, що мають родові ознаки. За зобов'язаннями зберігання, незалежно від підстав їх виникнення, охоронець повинен повернути у схоронності ті самі, а не інші речі, і тому, як правило, об'єктом цих зобов'язань є індивідуально-визначені речі. Іноді речі можуть визначатися родовими ознаками (наприклад, здача зерна на елеватор). Коли на схов здаються речі, що мають родові ознаки, то вони переходять у власність охоронця, якщо немає іншої угоди. І охоронець зобов'язаний повернути стороні, яка здала родові речі на схов, рівну або обумовлену сторонами кількість речей того самого роду та тієї самої якості (ст. 423 ЦК УРСР), а не ті самі речі, що їх здавали на схов. Якщо згідно із законом охоронець стає власником переданих йому речей, то ризик випадкової загибелі чи псування таких речей покладається на охоронця, і він зобов'язаний повернути поклажодавцеві рівну або обумовлену сторонами кількість речей того самого роду та тієї самої якості звичайно за умови, якщо загибель речей не сталася внаслідок дії непереборної сили. Законодавство допускає укладення угоди між охоронцем і поклажодавцем з приводу родових речей, зокрема про відповідальність за випадкову загибель або псування таких речей, яка може бути покладена на поклажодавця [16, 114].
Подібна, але більш лаконічна ст. 960 міститься також у новому ЦК, яка передбачає, що за згодою поклажодавця зберігач має право змішати речі одного роду та однієї якості, які передані на зберігання.
3.3. Форма договору
Форму договору схову регулює ст. 414 ЦК УРСР, що передбачає залежність форми договору від вартості переданого на схов майна, строку та суб'єктів договору. Договір схову може оформлятися усно і письмово. Договір схову, в якому однією стороною є громадянин, укладається обов'язково в письмовій формі, якщо вартість переданого на схов майна перевищує 100 крб, за винятком здачі речей на короткострокове зберігання в гардероби установ, театрів, їдалень з видачею охоронцем номера або жетона. В іншому разі сторони позбавляються права посилатися на показання свідків для підтвердження факту укладення договору в разі спору. Проте, якщо сторони, порушивши форму договору, не заперечують самого факту укладення договору і спір виникає про тотожність речей, переданих на схов, і речей, що їх повертає охоронець, допускаються свідчення свідків (ч. 2 ст. 414 ЦК УРСР, ст. 968 ЦК України).
Новий ЦК встановлює правило про форму договорів зберігання, які є єдиними для громадян та інших осіб (ст. 955). Так, за ЦК України договір зберігання укладається у письмовій формі у випадках, встановлених ст. 209 цього кодексу (наприклад, правочини між юридичними особами, певні правочини між юридичними і фізичними особами, правочини між фізичними особами на суму, що перевищує у 20 і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян). Однак договір про прийняття речі на зберігання в майбутньому має бути укладений у письмовій формі, незалежно від вартості речі, яка буде передана на зберігання. При цьому письмова форма вважатиметься дотриманою, якщо прийняття речі на зберігання посвідчене розпискою, квитанцією, іншим документом, підписаним зберігачем.
При здачі одним громадянином речей на зберігання іншому в період надзвичайних обставин (пожежа, повінь, землетрус) допускається доведення такого факту показаннями свідків незалежно від вартості майна (ч. 3 ст. 414 ЦК УРСР). У п. 2 ст. 956 ЦК України до