Формально визначена юридична норма є владним приписом, який формулюється державою від імені всього суспільства [11, c. 417]. Незалеж-но від того, яку правову установку вона містить (уповноваження, веління, дозвіл, заборону тощо), ця норма завжди являє собою владний припис щодо поведінки чи діяльності суб'єктів суспіль-них відносин.

Юридична норма завжди має загальний характер, її дія поши-рюється на необмежене коло осіб (наприклад, «Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах», ст. 21 Конституції України). Вона характеризується багаторазовістю використання (її дія не вичерпується застосуванням щодо конкретної життєвої ситуації конкретними суб'єктами суспільних відносин). Для дії юридичної норми характерна, як правило, довготривалість. Це означає, що юридична норма може діяти протягом точно визначеного (напри-клад, норми закону про бюджет) або невизначеного часу. В останньому випадку правило, що становить її зміст, втрачає юри-дичну силу здебільшого внаслідок скасування її державним органом. Окремі юридичні норми через свій гранично загальний характер потребують конкретизації як умови їх реалізації (на-приклад, конституційна норма щодо права громадян на об'єднання в політичні партії, згідно з ч. 1 ст. 36, є чинною, але здатна повною мірою регулювати відповідні суспільні відносини лише після своєї конкретизації в нормах закону про політичні партії) [2, c. 106]. Свою закінчену текстову форму юридична норма набуває в нормативному приписі.

Одним з дискусійних питань теорії держави і права є питання щодо визначення структури юридичної норми. Окремі автори тра-диційно вирізняють у ній три структурні елементи, тоді як інші — дві: гіпотезу і диспозицію або диспозицію і санкцію. Нормою — класичним приписом про модель поведінки — можна назвати тільки таку норму права, яка містить класичну композицію нормативного матеріалу: гіпотезу, диспозицію і санкцію. Саме таке приписання може забезпечити державно-владне, юридичне регулювання суспільних відносин.

Юридична норма як класичний припис про модель поведінки завжди є показником взаємообумовленої поведінки сторін правових відносин. Тобто цей припис має представницько-зобов'язальний характер, оскільки одній стороні (учаснику) воно надає права, а на другу покладає юридичні обов'язки або ж передбачає їм явність прав і обов'язків для обох сторін.

Воно також вказує на в и д поведінки, тобто на те, що можна або необхідно робити (якісна характеристика), і на її міру (кількісна характеристика). Отже, в такому приписані поєднується якісна і кількісна характеристика поведінки.

Як класичний припис юридична норма може вбирати в себе всі основні способи впливу на поведінку суб'єктів суспільних відносин, тобто дозвіл, веління, заборону. Така юридична норма акумулює всі основні властивості права, тобто нормативність, формальну визначеність, системність, відображення міри соціальної свободи І рівності, загальнообов'язковість [1, c. 77].

Таким чином, юридична норма як класичний припис про моделі, поведінки є не чим іншим, як логічною нормою, тобто виявленим логічним шляхом загальним правилом поведінки, що втілює органічні зв'язки між нормативними приписами і має всі властивості, які характеризують його як державно-владний регулятор суспільних відносин.

2. СТРУКТУРА ЮРИДИЧНИХ НОРМ

Структура юридичних норм являє собою її внутрішню побудову, для якої характерний усталений зв'язок компонентів, які її утворюють: диспозиції, санкції і гіпотези.

Диспозиція — це така частина юридичної норми, в якій викладений зміст правила поведінки. В ній сформульовані права й обов'язки, яких суб'єкти суспільних відносин набувають при наявності умов, передбачених гіпотезою норми. Вона є центральною частиною юридичної норми в тому розумінні, що інші дві частини є похідними від неї, логічно обумовленими диспозицією.

Залежно від ступеня визначеності диспозиція поділяється на абсолютно визначену і відносно визначену.

Абсолютно визначена диспозиція містить чітко і вичерпно ви-кладене правило, що позбавляє суб'єктів суспільних відносин можливості вибору варіантів поведінки (наприклад, п. З ст. 9 За-кону України «Про податок на додану вартість» вказує на те, що суб'єкти підприємницької діяльності, які створюються після на-брання чинності цим Законом, незалежно від виду діяльності і запланованих обсягів операцій... зобов'язані зареєструватися як платники податку за місцем їх знаходження в податковому органі).

Відносно визначена диспозиція містить загальні ознаки по-ведінки, в межах якої можуть діяти суб'єкти (наприклад, викори-стання землі в Україні є платним, про що йдеться у ст. 36 Земель-ного кодексу).

Санкція — це така частина юридичної норми, яка встановлює не-вигідні наслідки на випадок невиконання правила, визначеного в диспозиції. Вона є логічно завершальним елементом структури юридичної норми, який обумовлений існуванням диспозиції. Санкція є виразом осуду і примусу, який застосовується державою до суб'єкта суспільних відносин при порушенні ним вимог юридичної норми.

Залежно від ступеня невигідності наслідків санкції поділя-ються на штрафні, правопоновлюючі та заходи попереджуваль-ного впливу.

Штрафні (каральні) санкції передбачають найбільш не-вигідні наслідки для правопорушника (позбавлення волі, позбав-лення батьківських прав тощо).

Правопоновлюючі санкції спрямовані не на покарання право-порушника, а на відновлення попереднього стану, порушених прав і законних інтересів, виконання правопорушником покладе-них на нього і невиконаних або неналежним чином виконаних обов'язків (відновлення на попередній роботі (посаді) незаконно звільнених робітників; сплата аліментів тощо).

До заходів попереджувального впливу відносять привід, арешт майна, затримання як підозрюваного.

За сферою використання санкції поділяються на:

конституційно-правові (визнання конституційним судом за-кону таким, що не відповідає конституції);

цивільно-правові (визнання договору недійсним, стягнення неустойки);

адміністративно-правові (штраф, позбавлення спеціального права, наданого громадянину, наприклад полювання);

дисциплінарні (винесення догани або звільнення з роботи);

кримінальні (виправні