Приватне обвинувачення
ПЛАН
ВСТУП………………………………………………………………………….с. 3
1. ОСОБЛИВОСТІ ПОРУШЕННЯ СПРАВ ПРИВАТНОГО І ПРИВАТНО-ПУБЛІЧНОГО ОБВИНУВАЧЕННЯ………………………с. 5
2. ОСОБЛИВОСТІ СУДОВОГО РОЗГЛЯДУ СПРАВ ПРИВАТНОГО ОБВИНУВАЧЕННЯ…………………………………………………………..с. 9
2.1. Судове слідство у справах приватного обвинувачення.........................с. 9
2.2. Судові дебати у справах приватного обвинувачення..........................с. 12
3. ЗАРУБІЖНИЙ ДОСВІД ЩОДО ПРОВАДЖЕННЯ СПРАВ ПРИВАТНОГО ОБВИНУВАЧЕННЯ……………………………………..с. 14
3.1. Особливості порушення справ приватного обвинувачння за законодавством зарубіжних країн...............................................................с. 14
3.2. Досудове провадження у справах приватного обвинувачення у КПК інших держав....................................................................................................с. 19
3.3. Судочинство у кримінальних справах приватного обвинувачення згідно КПК Російської Федерації....................................................................с. 22
4. ШЛЯХИ РЕФОРМУВАННЯ ІНСТИТУТУ ПРОВАДЖЕННЯ СПРАВ ПРИВАТНОГО ОБВИНУВАЧЕННЯ У КРИМІНАЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ УКРАЇНИ………………………………………………...с. 25
4.1. Удосконалення процедури провадження справ приватного обвинувачення...................................................................................................с. 25
4.2. Підвищення вимог щодо форми та змісту скарги у справах риватного обвинувачення...................................................................................................с. 28
ВИСНОВОК…………………………………………………………………..с. 33
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ………………………………….с. 35
ДОДАТКИ…………………………………………………………………….с. 37
ВСТУП
Людина, яка потерпіла від посягання на своє життя, здоров’я, честь і гідність, а також на належне їй майно, потребує правового й соціального захисту, матеріальної та моральної підтримки. Конституцією України передбачено обов’язок держави щодо захисту людини, утвердження і забезпечення її прав та свобод.
У чинному законодавстві України основна увага приділяється захисту прав та інтересів не потерпілого, а підозрюваного, обвинуваченого, а також підсудного, якому може бути призначене покарання за вчинений злочин.
У Декларації основних принципів правосуддя для жертв злочинів і зловживання владою (прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 29 листопада 1985 р.), яка є виявом колективної волі світової спільноти, порушено проблему відновлення балансу між правами підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, з одного боку, та інтересами жертви, — з іншого. Цей міжнародний документ базується на засадах визнання гідності жертв злочинів. У ньому передбачено ті напрями, в яких необхідно діяти державам для забезпечення відповідного поводження із зазначеними особами, визначено основні стандарти, згідно з якими потрібно оцінювати законодавство та практику його застосування. Аналіз кримінального законодавства та правозастосовної практики України з точки зору їх відповідності цим стандартам свідчить про необхідність посилення захисту прав та інтересів потерпілих від злочинів.
За статистичними даними, кількість осіб, потерпілих від злочинів, і розміри заподіяної їм фізичної, майнової та моральної шкоди з кожним роком збільшуються. Від злочинних діянь, справи про які були розглянуті судами у 2003 р., постраждало 154,5 тис. осіб, із них 70,7 тис. — жінки. При цьому кількість потерпілих зросла порівняно з 2002 р. на 7084 особи, або на 4,8 %, у тому числі загиблих — на 444, або на 8,4 %, а осіб, здоров’ю яких було заподіяно шкоду, — на 909 (4,5 %) [17, 974].
Вищезазначене свідчить про необхідність захисту прав потерпілих від злочинів як державними органами, так і з ініціативи самих постраждалих. У цьому контексті дуже важливою є проблема удосконалення порядку провадження кримінальних справ приватного обвинувачення, яка стала предметом даного дослідження.
Виходячи з принципу публічності, ст. 4 КПК зобов'язує суд, прокурора, слідчого й орган дізнання у межах своєї компетенції порушити кримінальну справу в кожному випадку виявлення ознак злочину, вжити всіх передбачених законом заходів до встановлення події злочину, винних осіб і до їх покарання. Відсутність заяви потерпілого, його позиція при цьому не мають значення. Однак ч. 1 ст. 27 КПК, як виняток з цього загального правила, передбачає, що справи про умисне легке тілесне ушкодження (ст. 125 КК), умисне нанесення удару, побоїв або вчинення інших насильницьких дій, які завдали фізичного болю (ч. 1 ст. 126 КК), самоправство (ст. 356 КК), порушуються не інакше як за скаргою потерпілого, якому і належить в такому разі право підтримувати обвинувачення [10, 538]. В цих справах дізнання і попереднє слідство не провадяться. Зазначені справи підлягають закриттю, якщо потерпілий примириться з обвинуваченим. Примирення може статися лише до видалення суду в нарадчу кімнату для постановления вироку. Законодавець виходить з того, що зазначені злочини не являють великої суспільної небезпеки і конфлікти, які лежать в їх основі, можуть бути розв'язані і без втручання прокурора, слідчих органів суду. Проте не можна і недооцінювати суспільну небезпечність цих злочинів, бо вони є досить поширеними і нерідко тягнуть за собою більш тяжкі злочини.
1. ОСОБЛИВОСТІ ПОРУШЕННЯ СПРАВ ПРИВАТНОГО І ПРИВАТНО-ПУБЛІЧНОГО ОБВИНУВАЧЕННЯ
Справи про злочин, вказані в ч. 1 ст. 27 КПК, є справами приватного обвинувачення, оскільки у цих справах потерпілий підтримує обвинувачення, яке прийнято називати приватним на відміну під державного і громадського обвинувачення.
Справи приватного обвинувачення порушуються лише суддею (ч. 1 ст. 251 КПК), тому скарги потерпілого повинні подаватися до районного (міського) суду за місцем вчинення злочину. В скарзі має бути викладено прохання про порушення справи відносно конкретних осіб, зазначено, в чому виявилися їхні злочинні дії, вказано місце і час події та наведено докази, що підтверджують вчинення злочину. Ще до порушення кримінальної справи суддя повинен роз'яснити потерпілому про надане йому законом право на примирення з особою, на яку подано скаргу. Якщо примирення відбулося, суддя відмовляє у порушенні кримінальної справи на підставі п. 6 ч. 1 ст. 6 КПК. Суддя може відмовити в порушенні справи й за наявності всіх інших обставин, передбачених ст. 6 КПК [7].
КПК надає судді право відмовити в порушенні справи про злочини, передбачені ч. 1 ст. 27, і передати матеріали на розгляд товариського суду, якщо особа, на яку подано скаргу, не заперечує проти цього (ч. 2 ст. 8), але ця норма фактично втратила силу. Пленум Верховного Суду України роз'яснив: «Конституційне положення про здійснення правосуддя виключно