Зазначені зміни та нововведення важко оцінити однозначно. Якщо скасування інституту віддання обвинуваченого до суду, як непритаманного суду та правосуддю, більш чітку регламентацію рішень, які суддя може прийняти за результатами розгляду скарги, в тому числі про надіслання її, за наявності для цього підстав, за належністю прокурору, та про вручення підсудному не пізніше як за три доби до дня слухання справи не тільки повістки про виклик його в судове засідання, а й вручення у цей же термін копії скарги потерпілого та копії постанови судді про порушення кримінальної справи (чч. 2, 3 ст. 251 КПК) слід віднести до позитивів, то цього не можна сказати стосовно решти нововведень.

Сьогодні кримінально-процесуальний закон до справ приватного обвинувачення, тобто до справ про злочини, що порушуються не інакше, як за скаргою потерпілого, якому і належить в такому разі право підтримувати обвинувачення, відносить справи про злочини, передбачені ст. 125 КК (умисне легке тілесне ушкодження), ч. 1 ст. 126 КК (побої), та справи про злочини, передбачені ст. 356 КК (самоправство) щодо дій, якими заподіяно шкоду правам та інтересам окремих громадян (ч. 1 ст. 27 КПК).

Що стосується повної декриміналізації наклепу, то навряд чи це є виправданим та обґрунтованим кроком, оскільки наклеп іноді зводиться до обвинувачення у тяжкому або особливо тяжкому злочині в друкованому чи іншим способом розповсюдженому творі, з використанням засобів масової інформації тощо. Це діяння суттєво торкається таких охоронюваних Конституцією України загальнолюдських цінностей, як честь та гідність людини як члена суспільства та громадянина, боляче сприймається потерпілою особою, іноді призводить до тяжких наслідків для неї та її близьких [12, 25]. Тому слід визнати, що декриміналізація кваліфікованих видів наклепу (ч. 2 і ч. З ст. 125 КК 1960 р.) істотно зменшила рівень правових гарантій захисту честі й гідності особи, а саме, позбавила громадян кримінально-правових та кримінально-процесуальних гарантій їх захисту.

Зміни процесуального регулювання етапу порушення кримінальних справ призвели до ускладнень і навіть унеможливили подачу та прийняття суддею скарг про порушення справ приватного обвинувачення.

Справа у тому, що раніше закон не вимагав чітко визначеної форми та змісту такої скарги. Більше того, в одному випадку приводом до порушення справ приватного обвинувачення закон іменував скаргу (ч. 1 ст. 27 КПК в ред. Закону від 16.04.84 p.), в іншому — заяву (ч. 1 ст. 251 КПК в ред. Закону від 28.12.1960 р.), і особі, для того, щоб судця порушив справу, достатньо було послатися у цьому процесуальному документі на законні підстави для порушення кримінальної справи, тобто, у чому дістали вияв злочинні дії особи, час, місце події, навести докази на підтвердження вчинення злочину та викласти прохання про порушення кримінальної справи щодо конкретної особи. Такий мінімум вимог давав можливість на звернення до суду за захистом своїх прав та інтересів у порядку кримінального судочинства усім особам, навіть мало знайомим із законом, якщо злочином їм було заподіяно майнову, фізичну та (або) моральну шкоду.

Новий закон встановив, що тепер скарга потерпілого повинна відповідати вимогам, які Кримінально-процесуальним кодексом встановлені для обвинувального висновку (ст. 223 і ст. 224 КПК), і якщо вона не відповідає цим вимогам, суддя залишає скаргу без розгляду та повертає її особі, яка подала скаргу (ч. 1, п. 1 ч. 2ст. 251 КПК).

Тобто новий закон передбачив вимоги щодо форми та змісту скарги, виконати які неможливо не лише пересічному громадянинові, а й фахівцеві в галузі права, чим практично позбавив осіб, потерпілих від злочинних посягань, можливості на звернення до суду за захистом своїх прав та інтересів у порядку приватного обвинувачення. Адже у ст. 223 КПК зазначено: «Після закінчення слідства і виконання вимог статей 217 — 222 цього Кодексу слідчий складає обвинувальний висновок.

Обвинувальний висновок складається з описової і резолютивної частини. В описовій частині зазначаються: обставини справи, як їх встановлено на досудовому слідстві, місце, час, способи, мотиви і наслідки злочину, вчиненого кожним з обвинувачених, а також докази, які зібрано у справі, і відомості про потерпілого; показання кожного з обвинувачених по суті пред'явленого йому обвинувачення, доводи, наведені ним на свій захист, і результати їх перевірки; наявність обставин, які обтяжують та пом'якшують його покарання [6, 51].

При посиланні на докази обов'язково зазначаються аркуші справи.

В резолютивній частині наводяться відомості про особу кожного з обвинувачених, коротко викладається суть обвинувачення з зазначенням статті кримінального закону, яка передбачає даний злочин.

Обвинувальний висновок підписує слідчий з зазначенням місця і часу його складення.

Якщо обвинувальний висновок складено мовою, якою не володіє обвинувачений, його має бути перекладено на рідну мову обвинуваченого або на мову, якою він володіє. Переклад обвинувального висновку приєднується до справи».

А ст. 224 КПК вимагає додати до обвинувального висновку: «1) список осіб, що підлягають виклику в судове засідання, з зазначенням їх адреси і аркушів справи, де викладені їх показання або висновки; 2) довідку про рух справи та про застосування запобіжного заходу з зазначенням часу і місця тримання під вартою кожного з обвинувачених, якщо вони заарештовані; 3) довідку про речові докази, про цивільний позов, про заходи, вжиті до забезпечення цивільного позову і можливої конфіскації майна; 4) довідку про судові витрати в справі за час досудового слідства