Загострення питань діяльності судів і суддів безпосередньо пов’язано з недосконалістю судової системи, реформуванням конституційних засад судової влади в Україні. Конституційні принципи її організації вимагають звернення до серйозних теоретичних і частіше дискусійних проблем судової практики, які безпосередньо обумовлені конституційною реформою.

Сьогодні, крім вчених-правознавців, мало хто при обговоренні змін і доповнень до Основного Закону звертає увагу на розділ VІІІ чинної Конституції, який має назву «Правосуддя». В цьому розділі закладені дві форми організації судової влади: судовий лад і судовий устрій. До правосуддя вряд чи можна віднести такі суб’єкти, як Вища рада юстиції, а також ті, статус яких визначено цим розділом, — це кваліфікаційні комісії суддів, органи суддівського самоврядування (статті 124—129), вони вказують на судовий лад і тільки безпосередні суб’єкти судової системи (всі суди) утворюють судовий устрій [1].

Наукове визначення цих категорій, теоретичне осмислення організації судової влади мають важливе значення, насамперед, для практики законотворення, оскільки в Законі про судоустрій з’явився, поки що невластивий для судової системи, центральний орган виконавчої влади — державна судова адміністрація, що створює розбіжності між поняттями суд і орган виконавчої влади. Судова влада як самостійний вид державної влади не може обмежитися тільки системою загальних і спеціалізованих судів, і тому вона функціонує у двох формах організації судового ладу і судового устрою. Останній означає правосуддя у власному розумінні його механізму. До судового ладу можуть входити інші суб’єкти, які безпосередньо не здійснюють функції правосуддя. Органи суддівського самоврядування, зокрема Рада суддів, не можуть брати на себе функції судового управління, втручатися у діяльність Вищої ради юстиції, хоча такі приклади вже існують.

Функціональне призначення судової системи окремим інститутом виділяє конституційне правосуддя, яке відіграє особливу роль в державі й суспільстві. В контексті запропонованих Президентом України нормативних змін до системи правосуддя, закріпленої у чинній Конституції України, здається можна побачити лише паліатив, тобто обмежитися раціональними змінами строку обрання всіх суддів на 10 років, крім Конституційного Суду та продовження віку перебування на суддівській посаді. Але не зачіпаються корінні питання судової влади, що не вирішує проблеми.

Таким чином, пропозиція перша — назвати розділ VІІІ Конституції «Судова влада» і тоді в ньому будуть логічно присутні засади організації судового ладу, тобто сукупність суб’єктів як носіїв судової влади та їх принципи. Цим підкреслюється публічний характер судової системи, а також органів спеціальної позасудової компетенції, і насамперед, Вищої ради юстиції, статус якої вимагає посилення за прикладом зарубіжного досвіду. Інакше здається абсурдним бачити Вищу раду юстиції в механізмі судоустрою і відносити її до органів правосуддя [50, с. 11].

Пропозиція друга — роль і функції Конституційного Суду України як єдиного суб’єкта забезпечення верховенства права.

Теоретики конституційного права ставлять запитання: чи вірно це, коли Конституція визначила існування єдиного законодавчого органу, коли закріплено у ст. 6 Конституції розподіл влад? Не вирішено і головне питання, яке випливає із забезпечення прав і свобод людини, а саме — це право на захист своїх конституційних інтересів, що має бути у кожного громадянина. Йдеться про введення в українську конституційну систему інституту права конституційної скарги громадян. Право оскаржувати неправові закони. Поставлені питання є дискусійними, але правова наука покликана це робити постійно.

З прийняттям Конституції України завершено складний етап розроблення правових засад розвитку України як демократичної держави і розпочато не менш складний етап реформування законодавства, зокрема створення нової судової системи України. Нова Конституція визначає Україну як суверенну, незалежну, демократичну, соціальну і правову державу. Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в нашій країні найвищою соціальною цінністю. Утвердження й забезпечення прав та свобод людини і визначають зміст і спрямованість діяльності держави, за яку вона відповідає перед громадянами. Визначення завдань держави у Конституції, безперечно, сприятиме зміцненню законності та правопорядку в країні. Вперше на конституційному рівні закріплено визнаний світом демократичний принцип поділу державної влади на законодавчу, виконавчу і судову. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів України. Отже, всі три гілки державної влади є самостійними, одна одній не підпорядковані, кожна з них діє в межах своєї компетенції, визначеної Конституцією і законами України. Особливо важливим є це положення для судів, що, як відомо, були підзвітні органам, які їх утворювали, і підпорядковувались іншим органам, які мали можливість впливати на судову діяльність. Конституція значно розширила повноваження судів, особливо щодо захисту прав і свобод громадян. Багато правових норм, які регламентували ці права і свободи, стали конституційними, що значно підвищило рівень захищеності людини.

Статтею 29 Конституції гарантуються свобода та особиста недоторканність людини. Ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду й тільки на підставах та в порядку, які визначені законом. Лише у разі нагальної потреби запобігти злочину чи перепинити його уповноважені на те законом органи можуть застосувати тримання під вартою як тимчасовий запобіжний захід. Але і в цьому випадку обгрунтованість затримання протягом 72 годин має бути перевірена судом. Якщо суд не підтвердить обгрунтованість затримання особи, вона повинна бути негайно звільнена з-під варти. Крім того, кожний затриманий має право оскаржити в судовому порядку своє затримання. Це, безумовно, важлива правова норма, яка реально захищає людину від незаконного позбавлення волі.

Важливі конституційні норми,