Принцип участі громадян у здійсненні правосуддя та поєднання колегіального й індивідуального порядку розгляду справ пов’язаний також з принципом народовладдя, закріпленим у ст. 5 Конституції України, та принципом участі громадян в управлінні державними справами, закріпленим у ст. 38 Конституції України.

Принцип участі громадян у здійсненні правосуддя та поєднання колегіального й індивідуального порядку розгляду справ (ст. 124 та ст. 29 Конституції України)

Тут варто звернути увагу на те, що в статті мається на увазі, що участь громадян у здійсненні правосуддя відбувається шляхом участі громадян у судочинстві у правовому статусі народних засідателів чи присяжних.

Закріплення будь-яких принципів та положень в Конституції України має дуже велике значення. Адже Конституція України — це насамперед Основний Закон держави, який має найвищу юридичну силу. Всі закони та інші нормативно-правові акти приймаються на її основі і повинні відповідати їй. А це означає, що Конституція є основним джерелом національного законодавства, розрахованим на тривалий період. Тому процесуальне законодавство та законодавство про судоустрій, яке містить прямі норми порядку здійснення судочинства в Україні, приймається (повинно прийматись) на основі та відповідно до норм Конституції, відтак — з врахуванням обов’язкової реалізації принципу участі громадян у здійсненні правосуддя та поєднання колегіального й індивідуального порядку розгляду справ. Неврахування цього конституційного принципу є підставою для визнання відповідного нормативного акта неконституційним і таким, що підлягає скасуванню.

Окрім того, необхідно звернути увагу на те, що, відповідно до частини 3 ст. 8 Конституції України, норми Конституції України є нормами прямої дії; а звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Тому якщо норми чи принципи яких-небудь нормативно-правових актів суперечать положенням Конституції, пріоритет мають останні.

Частина 2 ст. 8 Конституції України передбачає, що: «Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй».

Ст. 129 Конституції України містить такий варіант: «Судочинство провадиться суддею одноособово, колегією суддів чи судом присяжних». Ця норма формально виключає можливість участі у здійсненні судочинства народних засідателів. І, нарешті, варіант формулювання природи принципу колегіального та одноосібного розгляду справ: ст. 17 Кримінально-процесуального кодексу України передбачає, що кримінальні справи розглядаються суддями або суддями та народними засідателями. Усі наведені приклади виявляють очевидну помилку законодавця при формулюванні норми ст. 7 Цивільного процесуального кодексу України. Адже і Конституція України, і Закон України «Про судоустрій», які є загальними, базовими по відношенню до Цивільного процесуального кодексу України, передбачають участь громадськості у здійсненні правосуддя через інститут присяжних та народних засідателів [1].

Інша справа, що питання щодо розмежування сфери діяльності цих інститутів, порядку формування корпусу присяжних і народних засідателів являє сьогодні важливу теоретичну проблему, яка потребує негайного вирішення.

Ст. 13 Закону України «Про судоустрій» містить та норми: «1. Справи у судах першої інстанції розглядаються суддею одноособово, колегією суддів або суддею і народними засідателями, а у випадках, визначених процесуальним законом, — також судом присяжних. 2. Суддя, який розглядає справу одноособово, діє як суд». Також варто звернути увагу на ст. 58 Закону України «Про судоустрій», частина перша якої передбачає: «Правосуддя в Україні здійснюють професійні судді та, у визначених законом випадках, народні засідателі і присяжні».

Проте досі задекларована Законом України «Про судоустрій» участь як народних засідателів, так і присяжних не сприйнята процесуальним законодавством. Ст. 17 Кримінально-процесуального кодексу — єдина «працююча» норма, яка передбачає, що кримінальні справи про злочини, за які законом передбачена можливість призначення покарання у вигляді довічного позбавлення волі, в суді першої інстанції розглядаються судом у складі двох суддів і трьох народних засідателів, які при здійсненні правосуддя користуються всіма правами судді. Участь присяжних у складі суду ні Цивільний процесуальний кодекс України, ні Кримінально-процесуальний кодекс України не передбачаються взагалі. Разом з тим, як зазначалося вище, обов’язок народу щодо участі у здійсненні правосуддя не обмежується інститутом народних засідателів [32, с. 83].

Така ситуація пов’язана не лише із загальною «затримкою» судово-процесуальної реформи, але й з історичними аспектами. Інститут присяжних був введений у вітчизняне законодавство з іноземної правової системи. Його принципи та порядок застосування на практиці не відповідають вітчизняній правовій доктрині та практиці. Більше того, враховуючи правову та психологічну непідготовленість населення нашої країни до самостійного прийняття судового рішення — вердикту, слід констатувати, що досвід країн, де суд присяжних має давню традицію, зокрема США і Канади, не може бути автоматично втілений в правову систему України. Більш прийнятним є досвід Франції (рішення приймається судом у складі дев’яти присяжних і трьох професійних суддів), Німеччини та деяких країн континентальної Європи.

З іншого боку, ще радянська правова доктрина, яка і досі актуальна в Україні, розробила інститут народних засідателів, близький до іноземного інституту присяжних, але «адаптований» до вітчизняної правової системи. Фактично інститути народних засідателів та присяжних — однорідні за суттю інститути. Мета обох — реалізувати принцип участі громадян у здійсненні судочинства та поєднання колегіального й індивідуального порядку розгляду справ. Відмінність їх полягає лише в тому, що вони пристосовані до різних правових систем. А тому