«Помилка» Цивільного процесуального кодексу України щодо того, що цивільні справи мають слухатися лише суддями, призвела до розмежування в доктрині конституційного та процесуального права принципу участі громадян у здійсненні правосуддя та принципу одноособового та колегіального вирішення справ. Це є неправильним з наступних підстав. Участь громадян у здійсненні правосуддя (в будь-якому випадку) передбачає можливість для громадян брати участь у судових засіданнях, і найголовніше — у прийнятті рішень (вироків) суду. Яким чином громадяни можуть вплинути на зміст рішення суду? Все законодавство про судочинство однозначно дає на це відповідь — через участь у складі суду. Адже суд, який виносить рішення іменем держави, може складатись як лише з професійних суддів (судді), так і з суддів та представників громадськості. Такими представниками громадськості є присяжні та народні засідателі. Звідси випливає наступний висновок: участь у складі суду громадян як присяжних (народних засідателів) — є колегіальною формою здійснення судочинства, що застосовується на виконання конституційного принципу участі громадян у здійсненні правосуддя та поєднання колегіального й індивідуального порядку розгляду справ.

Один з відомих вчених дореволюційної російської юриспруденції проф. М.М. Розін влучно зазначив, що сила судової влади залежить від багатьох факторів, серед яких чітка організація, справжня довіра населення до її інститутів та органів, справжнє визнанням їх авторитету. Створення корпусу присяжних як одного з інститутів кримінального судочинства сприяло б підвищенню довіри населення до судової влади (хоча це питання є спірним, про що вже йшлося в попередньому розділі).

Відправним моментом в цьому вважаються положення Конституції про можливість участі народу в здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних. Якщо стосовно першої форми участі у судочинстві законодавство і практика мають певні напрацювання, то участь другої з них у суді поки що є декларацією. В даному напрямі потрібна копітка підготовча робота, а саме: апробація і впровадження системи об’єктивних оцінок допустимості присяжних відправлення правосуддя, їх залучення в судочинство і на підставі цього створення повного корпусу присяжних і його резерву. Щоб втілити в життя згадане положення Конституції потрібно розв’язати насамперед вузол питань щодо організації інституту присяжних, а і опрацьовувати шляхи і методи їх залучення в судочинство.

В сучасних умовах, коли обговорюються проекти судоустрійних нормативних актів, важливим слід вважати організаційні моменти формування корпусу присяжних. Доцільним тут, вже сьогодні передбачити в цих проектах такі суттєві положення, до яких належать; урн добору присяжних; їх правовий статус; вказати конкретних суб’єктів, які вирішували рання формування корпусу присяжних; окреслити шляхи залучення присяжних у судочинство; визначити фінансово-матеріальні умови їх діяльності. При вирішенні названих питань правильним було б врахування історичного досвіду існування суду присяжних в Росії. Тим більше, що в літературі є думка про суд присяжних як продукт національного генія слов’янських народів. Суд присяжних в дореволюційній Росії хоча і не був домінуючим у судочинстві, але, показала практика, він, а точніше можливість розгляду справ таким судом, виступав важливим демократичним важелем охорони прав особи. Цінність історичного досвіду, з одного (у, полягає у тому, що враховуються не тільки негативні або позитивні якості певного явища, можливість його використання в умовах побудови державності в Україні. З другого боку, гаючись до історії, ми вимушені констатувати, що тогочасне життя суспільства і його рові інститути суттєво відрізняються від сьогодення. Тому будь-які елементи, що нами розглядаються з глибин історії, при спробах співставити їх зі схожими елементами сучасності конструюють свою оригінальність і неповторність.

Але слід зазначити, що більшість авторів названих публікацій є прихильниками судочинства з участю присяжних і може тому наводять приклади більше позиційного, ніж негативного характеру.

Зрозуміло, висловлювані думки щодо суду присяжних ілюструють не досить сталий про судової реформи, яка відбувається в Російській Федерації. Та й сама доля такого суду в і державі остаточно не вирішена. Але й наведений невеликий досвід існування суду присяжних дає можливість зробити певні висновки. Вони стосуються, насамперед, тих аспектів, і пов’язані з організацією процесу формування корпусу присяжних як інституту кримінальні судочинства. Без вирішення цієї першочергової проблеми йтися про названий суд в Україні не може. На мій погляд, всі проблеми організаційно-побутового характеру повинні бути вирішені на загальнодержавному рівні. При цьому першим важливим кроком є кока розв’язання проблеми суб’єкта, в компетенції якого будуть питання забезпечення судової влади. Щодо цього існують різні думки і пропозиції. Є, наприклад, точка зору, згідно з якою пропонується повністю відокремити суди від органів державного управління, які виступають різні підрозділи Міністерства юстиції. Саме вони вирішують кадрове, матеріально-технічне й інше забезпечення судових органів. Представниками такого бачення, як права виступають судді і професіонали, котрі відстоюють автономність судової влади і виключай будь-яку, в тому числі й організаційну, причетність установ юстиції до функціонування судів. Протилежну позицію займають представники органів юстиції. Вони відстоюють