Чекає вирішення і концептуальний перегляд змісту судоустрійного законодавства, що є основою самостійної галузі права, має свій предмет і метод регулювання. Вважаю, потрібне також нове тлумачення принципів судоустрою. Зазначені вищі питання, а поруч з ними й інші повинні знайти відображення в новому судоустрійному законодавстві.

Нова форма судової влади повинна бути організована у відповідності із сучасними уявленнями про справедливе правосуддя. До таких належать зрозумілі і чіткі принципі сформульовані і задіяні в міжнародних судових інститутах і національних судах, а саме: кожних має вільний доступ до незалежного і справедливого правосуддя; право на розгляд його справ в певні строки незалежним і справедливим судом; право бути вислуханим незалежним, справедливим судом. Послідовного вирішення конкретних питань внутрішньої організації корпусу присяжних, серед них повинні бути всі, що стосуються: суб’єктів, на яких покладається добір кандидатів в присяжні; порядку проведення виборів присяжних і вимог до кандидатів; процедури оформлення результатів обрання присяжних; умов і форми залучення присяжних у судочинство; й взаємовідносин присяжних з головою суду (організаційні аспекти); внутрішньої самоорганізації; корпусу присяжних; матеріально-побутового забезпечення присяжних.

Зрозуміло, наведена конструкція розділу майбутнього судоустрійного кодексу стосовно корпусу присяжних є умовною, відображає особисте, бачення проблеми втілення в життя конституційного положення. Але цю проблему потрібно вирішувати і, враховуючи, що організація і компетенція суду регулюються в більшій мірі законами про судоустрій, вважаю доречним внести суттєві зміни в існуючий Закон про судоустрій або ж прийняти судоустрійний кодекс і, таким чином, закликати до життя суд присяжних. Вставши на такий шлях, можна якісно вирішити проблему нової форми участі народу в судочинстві, якою є інститут суду присяжних.

Спираючись на те, що викладене в статті є спробою розглянути проблему в порядку постановки питання, яке буде досліджуватися надалі більш ґрунтовно, зробимо висновок про необхідність наукового обговорення проблеми організації і функціонування суду присяжних.

Уявляється, що реалізація висловлених пропозицій щодо організації суду присяжних, законодавчого оформлення такого суду в судоустрійному кодексі сприятимуть: належному втіленню в життя конституційного положення про участь народу в судочинстві як присяжних; творенню умов для охорони прав і законних інтересів підсудного в такому суді; чіткому визначенню правового статусу присяжних; встановленню процедури і умов залучення присяжних до судочинства.

3.4. Державне управління в органах судової влади України

Потреби становлення і розвитку незалежної судової влади в Україні, розширення у зв’язку з триваючою судово-правовою реформою кількості та видів судових органів і посад суддів, їх подальшої спеціалізації, якісного підняття рівня судового захисту конституційних прав і свобод громадян об’єктивно вимагають не лише оновлення відповідної матеріально-правової основи діяльності судових органів, а й модернізації та удосконалення механізму управління судовою системою, створення необхідних організаційних передумов здійснення правосуддя в державі.

З проголошенням незалежності Україною та офіційним закріпленням принципу поділу державної влади, за обставин коли існує конституційно визначена модель функціонування механізму взаємовідносин між законодавчими, виконавчими та судовими органами, суд завдяки практичній реалізації системи втримань і противаг поступово набуває реальної самостійності, впливовості та визнання у суспільстві. Але і досі у роботі судової влади мають місце небажані тенденції, передусім пов’язані із недостатнім організаційним та матеріальним забезпеченням судів, відсутністю науково обґрунтованих підходів щодо розподілу обов’язків і навантаження між суддями та працівниками апарату суду, незадовільним методичним і нормативно-правовим оснащенням, низьким рівнем підготовки кадрів для судових органів [44, с. 15].

Державне управління передбачає не тільки здійснення владного впливу на окремі елементи системи, а й створення необхідних організаційних передумов щодо реалізації владних повноважень, а тому фактично має ширший зміст ніж поняття «державна влада». Як наслідок, можливо встановити, що з’ясування шляхів удосконалення діяльності з організаційного забезпечення судів практично може відбуватися саме у контексті опрацювання питань державного управління судовою системою України.

Крім того, слід зазначити й те, що у теорії державного управління є достатньо обгрунтованим твердження, у відповідності з яким належна організація діяльності будь-якого структурного елемента державного апарату є одним із визначальних факторів його ефективної та продуктивної діяльності. Як підкреслює професор В.Цветков: «Людські і матеріально-технічні ресурси лише тоді використовуватимуться з успіхом, а суспільне виробництво стане ефективним, коли управлінська діяльність та її суб’єкти будуть організовані. Висока якість й ефективність державного управління мають не менше, а почасти більше значення, ніж умови сучасного етапу розвитку виробничого організму. Тому проблема підвищення ефективності управління заслуговує на постійну увагу і глибоке вивчення».

Таким чином, наукове опрацювання питань поняття, сутності, форм, принципів державного управління судовою системою, з’ясування системи і компетенції відповідних уповноважених державних органів і посадових осіб сприяє не тільки розвитку теорії державного управління та адміністративного права, а й є однією із передумов підвищення ефективності роботи судових органів України, має особливо актуальне значення за обставин побудови правової держави в Україні, коли суд має виступати як влада, що «говорить про те, що є правом», забезпечувати верховенство Конституції, прав і свобод людини.

Однак, незважаючи на це, у межах сучасної юридичної науки практично відсутні комплексні теоретичні опрацювання проблем державного управління судовою системою України, а сформульовані у радянський період положення не відповідають потребам функціонування цієї незалежної гілки державної влади. Запропоновані за часів СРСР (переважно у 60—70 роках) методологічні вирішення проблем реалізації державного управління в галузі правосуддя відображали існуючу тоді ситуацію відсутності самостійності судових органів,